На знімку: Микола Скеля-Студецький.
Творчий доробок його невеликий – десять збірок і мемуари, які він назвав «Сумною книгою». Адже в житті зазнав більше суму і туги, ніж радості.
Не буду сьогодні цитувати його поезій, любителі красного письменства можуть знайти їх у бібліотеках, ба, навіть у всеосяжному Інтернеті. Спасибі, донька Миколи Миколайовича Оксана розмістила деякі твори у мережі. І ще – детальний життєпис свого батька.
Мене поет зацікавив насамперед як земляк, людина незвичайної долі. В усіх письменницьких довідниках, збірках писалося, що народився він у Бершаді. Хоч у листі від 8 серпня 2001 року поет уточнив: «У Флорині біля церкви є хата стара з ґаночком, в ній жив мій батько, котрий служив у тій церкві, років два, здається, поки не помер від тифу в 1921 році. Там же, біля церкви, і похований був, але тепер там все зрівняно, все знищено. А в хаті був інкубатор, із вікнами, забитими дошками…».
Познайомився я із земляком років тридцять тому, коли якраз вийшла його нова книга «Макарчукове поле», це була поетична розповідь про славнозвісну трудову династію із Шляхової.
Автор приїхав у Бершадь. Тоді ми спілкувалися якихось півгодини, що завершилися врученням мені книжечки з автографом. Вразила мене його якась особлива делікатність, навіть якась сором’язливість, небагатослівність. На свій сором, я зовсім не знав тоді ні його творчості, ні біографії. Та власне кажучи, і не міг знати – надворі був початок 80-их. Лише тепер дізнався, що колишній в’язень сталінських таборів був реабілітований лише 1992 року.
…Життя завдало по ньому першого жорстокого удару тоді, коли було йому лише чотири місяці: втратив батька. 31-річна мама залишила Флорине і переїхала з немовлям у село Цибулівку (нині Тростянецький район) до своїх батьків. Через деякий час ще зовсім молодою від раку померла й мама, а Микола змушений був жити у родичів по різних селах і містах Вінниччини. Мріяв стати письменником, мав хист до віршів. А ще прекрасно співав, деякий час навіть у церковному хорі Вінницького кафедрального собору.
В армію його не взяли через поганий зір, але Микола був учасником народного ополчення під час оборони Києва у 1941 році. Коли ж повернувся до Вінниці, його через деякий час забрали до Німеччини. Далі – табір для «переміщених осіб», побоювання, що при поверненні на батьківщину його арештують. Тож доля занесла його у далеку південноамериканську Венесуелу. Там так і не зміг прижитися – через п’ять років поневірянь, пошуку заробітків все-таки домігся повернення у Радянський Союз. А дома його чекав вирок – 25 років таборів! Правда, відбув він лише п’ять.
Здавалося, тепер можна дихнути на вільні груди, зайнятися літературною творчістю. Та куди там! Більшість творів писалося «у шухляду», а ще ж їх КДБ просто викрадало і знищувало. Лише у 1961 році, коли було йому вже сорок, вийшла його перша збірка – «З лабетів ночі». Згодом ще кілька книг.
Оцінкою його творчості стало те, що рекомендацію до вступу у Спілку дав сам Максим Рильський. Звання «професійного» письменника одержав у 1967 році.
Не акцентуватиму уваги читачів на подробицях його досить непростого сімейного життя, що теж позначилося на творчості. Перегортаючи нині книги, надіслані мені Миколою Скелею-Студецьким, перечитуючи листи, надіслані за кілька місяців до смерті, бачу перед собою скромного, тихого чоловіка, який і на схилі життя не одержав тієї уваги, на яку заслуговував. Навіть для того, щоб видавати свої книги (а ще для того, щоб поселитися у «Будинку ветеранів сцени» в Пущі-Водиці, аби мати належний лікарський догляд і більше часу для творчості), Микола Миколайович продав квартиру у Вінниці. Останні роки багато писав, переймався виданням власних книг і творів своєї третьої дружини, талановитої дитячої поетеси Ліни Біленької. У 2000 році Миколі Миколайовичу рішенням правління Літературного фонду національної спілки письменників присуджено премію імені відомого правозахисника Валерія Марченка за його вибрані твори у трьох томах.
Помер наш земляк 19 січня 2001 року, похований на Байковому цвинтарі у Києві.
У некролозі на смерть поета письменник і науковець Анатолій Подолинний написав: «…останнє десятиріччя явило нам нового поета: патріота України, з тужливою пам’яттю і зболеним серцем. А в пам’яті тих, хто його знав, він житиме ще й як дуже скромна, добра і довірлива людина».
Федір ШЕВЧУК.
вранці -2…-4° 
