Не усвідомлювалося, не хотілося, але.... Замість полотняної сорочки довелося одягати гімнастерку, а струнке тіло оповити шкіряним паском із металевою солдатською пряжкою. Життєва дорога поділилася навпіл: «до» і «після». Розпочався новий відлік часу, кожна хвилина якого вартувала життя.
Першим кроком стало навчання в полковій школі, що розмістилася між Москвою і Горьким.
А перший бій, що був за Воронеж, став бойовим хрещенням. Пам’ятає, як отримував інструктаж перед боєм, як вусатий комдив по-простому, по-батьківськи мовив: – Сини, та ж вистоїмо, бо ми сила. На нас надіються.
Ці слова ще довго приходили до нього: колись піднімали з окопу, колись вели в бій, а колись виринали зі сну і тоді він бродив подумки заводськими вулицями, де розливалася пісня, бачив батькові мудрі очі і матері усмішку. Здавалося, що це воєнне пекло просто сон і він швидко мине. Та не минав, то була жорстока реальність.
Було забуття, марення, було одужання, а згодом, як здібного – у розвідку, старшим групи.
Другим записом у його життєвій військовій книжці стала 120 гвардійська дивізія. Був гордий з того, що боронитиме Сталінград, але не довелося – захворів.
Залишився за Волгою, довелося опановувати майстерність артилериста.
Січень 1943 року спорядив Миколу Петровича на Калінінський фронт. Холод проймав все тіло, здавалося, що як не куля дожене, то мороз розправиться, але гріла надія, віра. А вже в березні, коли в його рідній Бершадщині несміло виглядають проліски, його перебазували на Орловсько-Курську дугу...
6 липня німці почали наступ. Не раз стискалося серце молодого сержанта, коли бачив, як падали в останньому життєвому злеті його друзі: полтавчанин Микола, киянин Петро, ленінградець Віктор, як корчились в пекельних муках молоді тіла, як застигала синява в юнацьких очах.
12 липня стало переломним – перейшли в наступ. У вухах лящало: «Ура-аа!», хоча людські тіла так же скроплювали землю, корчилися у контузіях, але саме поняття – наступ додавав сили, упевненості. Хотілося ту землю, яку мав засівати, очистити від нелюдів.
А згодом був російський Орел, білоруський Мінськ, станція Погорєлова (на межі з Польщею). Це вже той рубіж, що ввійшов в історію під назвою Білоруський фронт. Картини змінювалися одна за одною, як в кіно, тільки герої ті ж – в гімнастерках, солдатських чоботях, які інколи вже й свої функції не виконували, світилися дірками, виглядали стертими підборами, але вели важкими військовими дорогами.
Другий Білоруський фронт перейшов у Пруссію. Це ту, яку він бачив колись на шкільному глобусі, яким регочучи, хлопчаки розхитували і знаходили ту географічну назву, яку називав хтось із одно - класників. Це була гра «Хто кмітливіший?», вигравав той, хто краще орієнтувався. Диво-дивне. Тепер доводилося милуватися осінніми пейзажами цієї місцини. Це вже карбувався 1944-й, коли ще не вщухали гармати, коли смерть реготала вслід, але вже повноправно вступала в двобій надія, впевненість.
Тут він отримав звання – старший сержант (присвоювали вище звання, але за освітою). В кінці листопада таких же, як він, відправили з фронту на навчання в Сталінінградське артилерійське училище. Хотів чи не хотів? Не питали. Так було необхідно, так мусив.
– Чи жалкуєте? – запитую. Усміхається і якось по-хлоп’ячому, задиркувато: – Хотілось би на Рейхстазі..., – замовкає і пелена суму сіється на обличчі, а згодом продовжує. – Часи важкі були, молодість війна сплюндрувала.
Грудень 1945 року ввійшов у його життя новою сторінкою життєпису: направлення у Львівський прикарпатський округ, артдивізія РГК 177. Тут він служив до 1946 року, до часу, коли була реорганізація у військових частинах. Перегорнув важку сторінку своєї біографії. Наступна – інша, мирна.
Приїхав у рідну Бершадь, пішов працювати на рідний цукровий завод, який часто виринав у спогадах: змінний теплотехнік, начальник планового відділу.
Війна хоч і жорстока, але не витравила з колишнього солдата прагнення робити добро, жити і працювати за тих, хто не вернувся. Помітили, оцінили – Вінницький бурякоцукровий трест направив в Москву на навчання в академію харчової промисловості. Закінчив, вернувся і пропрацював п’ятдесят років головним бухгалтером. Уряд, керівництво високо оцінили працю цього добросовісного, наполегливого чоловіка: має грамоти, нагороди, але говорить про це скромно. Все вміщається в одне вагоме слово – «Старався».
Улюбленець долі, чи людина з ангелом на плечі, чи просто випадковість? Хто віда?! Підсумовує, не хвалячись: «Якось так виходило»... Мирне життя його часто було неспокійним. Доля не завжди оберталася удачею, але вмів вистояти, гідно виходити з різних ситуацій. Дружина Аделіна Леонідівна подарувала йому трьох дітей: двох синів і доньку. Олена працює вчителем математики у ЗОШ № 3, син Юрій – інспектор по технагляду Вінницької області, (Костя – відійшов у вічність). Має внуків, правнучок. Гордиться ними і має на це повне людське право.
... Сивоголовий, імпозантний, стрункий, як на вісімдесятидев’ятилітнього... Його можна побачити часто серед учнів. Ділиться, розповідає, хоче, щоб діти пройнялися тим патріотизмом, що притаманний йому. Часто говорить їм: «Не можна дивитися спокійно, коли Батьківщину чи батьківщину плюндрують».
Цієї весни ветеран завітав у нашу школу з радісною звісткою: знайшов відомості про свого двоюрідного брата, нині покійного Сумського Валентина Івановича, що був призваний на війну з Бершаді. І, до речі, навчався в Пилипонівській російській школі. Вважає, що безвісти пропавших солдатів не повинно бути, їх імена мають красуватися на обелісках.
Не сидиться ветеранові без справ. Сам трудиться, інших спонукає. Очолював районну спілку інвалідів Великої Вітчизняної війни. За активну роботу, непосидючий характер нагороджений відзнакою організації ветеранів України «Почесний ветеран України».
Такий він сивочолий ветеран Микола Петрович Журавльов (на знімку), така його життєва ветеранська сповідь.
Світлана КОВАЛЬСЬКА, вчителька Бершадської ЗОШ №2, громадський кореспондент.
вранці -2…-4° 
