Через якесь мовчання продовжує: – Не люблю, коли туфель з стійким підбором, втративши свій високий зріст, старіє. Намагаюсь йому дати друге життя, врятувати господарку від потреби розлучатися з ним. Свою працю порівнює Петро Сидорович із працею лікаря.
– А що, оживлюю, лікую, – задоволено розмірковує і продовжує.
– Головне – людина має бути задоволена: і коли забирає своє взуття, і коли носить. Це для мене, як бальзам на серце.
– Закоханий в свою працю, – відмічаю. Та чи багато таких зараз?! Чомусь ми часто губимося в розмаїтті буденності й інколи стирається грань: захоплення – заробіток. А він вміло поєднує те й інше. Вміє! Вважає, що його праця має бути красивою і якісною. А ще Петро Сидорович всім цікавиться. З ним можна поговорити і на педагогічні теми. Особливо любить згадувати свої шкільні витівки. Не числився серед відмінників, не дотягав до дисциплінованих, але вмів бути своїм серед чужих.
Така вже вдача його. А хто відає, що краще?! Але статус бешкетника його задовольняв повністю. Траплялось, що чиясь провина прилипала до нього, а він терпів, бо мав свої вироблені правила: сильніший той, хто важче піднімає. А піднімати доводилося багато і часто – вчителі нарікали на його характер, вдачу. З теплотою згадує покійну нині Марію Олексіївну Якимович, яка зуміла побачити в хлопцеві позитив, пошматований непорозумінням, яка просто по-материнськи з теплотою глянула у вічі, а нібито в саму душу і сколихнула її.
– Вже всі методи до тебе застосовували, залишився – фізичний. То як?! – з викликом запитала.
Звичайно, вона не мала його приміняти, бо була дуже толерантною, але світ тоді почорнів. Це було щось таке як приниження, біль, до цього часу не може визначити.
Але розмова стала переможним етапом в його малій біографії. Мабуть, інколи спрацьовує метод: «чоло в чоло» і якась деталь чи просто розмова перевертає все догори дном. І зараз, через роки свого прожитого, аналізує і переконується, що треба творити добро: комусь на педагогічній ниві, комусь – фізичній, обслуговуючій.
Зазначає: – Треба розуміти того, хто не відвертає погляд, хто прагне допомоги. Нині Петро Сидорович Юров не тільки сумлінний працівник, а й коханий чоловік, любимий зять і шанований батько. Виростив двох дітей: сина – Олексія і доньку – Марину, за яких йому не соромно. Діти не шукають легкого хліба, працюють на совість, на задоволення. А інакше не вміють та й пам’ятають науку батька: – Як щось виконуєш з любов’ю, живеш з любов’ю, то й результат буде, – так любить повторювати чоловік. І в цьому його суть, його прагнення зробити ходу легкою, привабливою.
Світлана КОВАЛЬСЬКА, вчителька Бершадської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2, громадський кореспондент.
вранці -2…-4° 
