Усільськогосподарському виробництві неперевершеним майстром став він ще з 1961 року. 35 років головував у Великій Киріївці. Щось не пригадується, щоб хтось з його колег стільки років підряд очолював одне господарство.
У його домашньому архіві ціла тека вирізок з газет, у яких в основному йдеться не стільки про нього, як про досвід роботи у його господарстві – в рослинництві і в тваринництві.
Бо й справді знаходилося на ту пору чим дивувати.
Перегортає він оте все і на його обличчі з’являється вираз, ніби знову поринув у ті часи, знову опікується тією стихією.
Не можна було не помітити й іншого при спілкуванні із зірковим ветераном – важко ставало йому на душі, як тільки мова заходила про нинішній стан сільськогосподарського виробництва. І певною мірою його можна зрозуміти.
Бо тільки гірше, без всякого перебільшення, стало всім у Великій Киріївці, якій він присвятив стільки років свого життя, відколи не стало колгоспу.
Як би там не було, але в пору, коли головував, все-таки було якесь піднесення.
А починав Анатолій Григорович агрономом у Серебрії.
У шістдесятих-сімдесятих роках маяком у сільськогосподарському виробництві була Шляхова, поля з якою межували. І так склалося, що у 1966 році, тобто через декілька років після його приходу в Серебрію, зернових у цьому господарстві намолотили з гектара більше, ніж у Шляховій.
Кращою виявилася й урожайність озимої пшениці. Тридцятирічного А.Г. Загоруйка рекомендували головою колгоспу у Велику Киріївку.
Було тоді, мабуть, чого йому хвилюватися. Адже колгосп, за тодішніми мірками, був досить великий та ще й з надто непростою, за чутками, громадою. Тож з самого початку намагався день і ніч робити, за його словами, все, що тільки знав і вмів. І дійшло до того, що його колишня Серебрія ще не сіяла, а Велика Киріївка вже звітувала про виконані роботи посівної. Але траплялося, згадує Анатолій Григорович, й інше. Отримали якось настільки гарні сходи кукурудзи, що й не переказати, але не встигли порадіти, а серебрійська вже переганяє. І спробуй здогадатися чому. Адже і в одному, і в іншому господарстві тоді під неї ще майже нічого не вносили. А весь секрет, виявляється, був у тому, що у Великій Киріївці родючість земель становила 50 балів, а в Серебрії 90-94. Якщо там вміст гумусу становив до чотирьох відсотків, то у Великій Киріївці – два, два з половиною. Це вже опісля не раз порівнював ці показники.
На вершинах слави за своє життя перебував не раз. Своєрідним її піком став 1975 рік, коли йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Це було вже після восьми років його головування.
Згадує він роки і після інституту. Отримуючи дипломи, всі молоді спеціалісти тоді були налаштовані, як правило, щоб зробити щось корисне. І в нього було таке бажання.
Аж ніяк не задля особистої слави. Тому по приходу у Велику Киріївку постійно мріяв і прагнув зробити все можливе, щоб вона змінилася на краще.
А для цього потрібно було зміцнювати колгосп. Насамперед, довелося оновлювати і поповнювати тракторний парк, парк автомобілів. А ще загітувати людей, щоб вони не просто ходили на роботу, а по-справжньому вболівали за господарство. Звичайно, для цього їм треба було створити умови – щоб і житло було, і гарантоване робоче місце. Тільки після цього стало можливим когось чомусь повчати, щось вимагати.
Діяти інколи доводилося навмання, проте багато чому навчився, в тому числі і на власних помилках. Те для нього і по сьогодні є наукою. Коли саме, що і скільки сіяти, на яку глибину, щоб мати гарантований урожай, тепер легко можна дізнатися з комп’ютера, мережі Інтернет. От тільки чому, запитує Анатолій Григорович, чим розумнішими, обізнанішими всі ми стаємо, тим більше доводиться ламати голову над тим, де заробити хоч якусь копійчину, щоб втриматися у цьому світі. А сталося так, на його думку, насамперед від того, що в основної маси людей відібрали віру в те, що жити має стати краще. Раніше ж воно покращувалося з кожним роком, і люди вірили, що так буде завжди.
Анатолій Григорович зізнається, що він теж постійно вірив у благополуччя села. Вірив, бо наяву бачив, як щороку покращується життя.
А от тепер він не зовсім впевнений, що всі з керівників вірять у це, через це і їхні підлеглі втрачають віру. Теперішній девіз багатьох, за його словами, як би побільше зробити для себе. А колись про це ніхто навіть не думав. Згадує, як покійний керівник району В. З. Качур не раз нагадував йому, щоб задумувався, яку пам’ять залишить у господарстві після себе. І хто щоб не казав, тодішні чесність, порядність керівника, особиста скромність, в прагненні не відриватися своїм життям від простих людей, а навпаки – завжди бути серед них і допомагати їм були наяву.
Тепер же керівники і їхні підлеглі, на думку Анатолія Григоровича, мов земля і небо.
Якщо майбутній спеціаліст, керівник, отримує диплом через хабарі, а повідомлення про це у засобах масової інформації на сьогодні не новина, то таким він буде і в житті, і надто важко буде в ньому щось змінити.
А працювати з людьми, шукати до них підходи, на його думку, можна було навіть у найскладніші періоди становлення країни. Пригадав 1961 рік. Коли прийшов у Серебрію, потрібно було вже орати поле під цукрові буряки, але перешкоджали цьому копиці соломи, не встигали скиртники.
По сусідству у Шляховій роботи вже розпочали.
І запропонував якось механізаторам: – А що, як першими від Шляхової справимося із скиртуванням? Про відповідні заходи – як матеріальні, так і моральні, доповів чітко.
– А могорич буде? – почув жарт у відповідь. Тож змушений був обіцяти.
Людей після цієї розмови годі було впізнати, їх ніби підмінили. Скиртники йшли на роботу ще о третій годині ранку, тож коли розвиднялося, волокуші вже були в ходу. З одинадцятої години дня до трьох – відпочинок і знову робота дотемна. І таки обігнали тоді Шляхову. Перемогу відзначали навіть з гармошкою.
Такого в селі ще ніхто не пам’ятав.
Коли працював у Великій Киріївці, то однією з проблем було впору справитися з формуванням густоти рослин на посівах цукрових буряків. Виїде, бувало, в поле, щоб особисто зустріти людей на рядках, а у визначену годину так нікого і немає. По сусідству ж, на війтівських, вже давне трудилися, та ще й у ланці було тридцять жінок. А у Великій Киріївці тільки дванадцять.
Довелося організовувати в поле всіх – контору, сільську раду, працівників дитячого садка, пенсіонерів. Комусь обіцяв привезти у жнива соломи, комусь дрова, але таки вийшли тоді з прориву першими. Згадавши про серебрійський досвід, запропонував на великокиріївському правлінні організувати з цієї нагоди в лісі свято весни.
Але виявилось, що і святкувати у цьому селі не звикли.
Щоб забезпечити на нього явку, довелося обіцяти, що на кожного, хто прийде, буде виділено по два карбованці, а тоді на такі гроші дійсно можна було посвяткувати.
Зтієї пори і повелося, щоб збиратися в лісі. Одночас проводили і збори, на яких вручали премії – за посівну, все інше, про що не раз йшлося на сторінках районної і навіть обласної газет. Був випадок, коли тодішній керівник району В.Ф. Темний об’явив, щоб, враховуючи загрозу, навіть у неділю у господарствах організували формування густоти рослин на цукристих. А у Великій Киріївці з цією роботою якраз перед цим вже справилися і знову-таки готувалися відзначати свято весни у лісі.
Ох і наслухався тоді Анатолій Григорович, коли про це дізналися у райкомі. Але в кінцевому підсумку керівник району на це свято завітав не тільки особисто, а ще й з дружиною. А тут ще й якраз подарунки надіслали з ВДНГ. Потрібно було бачити, як із-за кущів виносять холодильник «Донбас», якого у селі тоді ще, мабуть, ніхто не бачив, і вручають його одному з кращих механізаторів. Були й інші подарунки, які вручали передовикам.
По-іншому, згадує Анатолій Григорович, колись працювали з людьми. І це неабияк діяло на громаду. Але траплялися і невдачі.
У 1970 році через засуху довелося пересівати всю озимину. Це і наштовхнуло його на роздуми, щоб організувати у господарстві полив – якраз тоді почали з’являтися поливні установки. За якихось два-три роки у господарстві їх було вже шістнадцять, підготували п’ять басейнів. Таким чином могли поливати до п’ятисот гектарів полів з наявних двох тисяч. Як тільки не вистачало вологи, полив працював цілодобово. Поливали озиму пшеницю, щоб отримати сходи, трави, кормові буряки, яких одного разу отримали по 1280 центнерів з гектара. Саме завдяки поливу вивели з критичного стану кормову базу у господарстві.
Розповідають, що коли А.Г. Загоруйко прийшов у Велику Киріївку, пійло коровам давали з трьома-чотирма кілограмами жому, бо більше не було чого давати. Кукурудзу теж завозили з Голдашівки. Це і заставило по-іншому займатися кормовиробництвом. В результаті зовсім швидко виробництво молока, в розрахунку на сто гектарів сіль госп - угідь, збільшили тоді майже на третину. І як вийшли по цьому показнику на перше місце в районі, так дві п’ятирічки підряд і утримували його.
Але найважче, за словами Анатолія Григоровича, всетаки було працювати з людьми. На це потрібно було покласти власне здоров’я.
Врешті-решт так і сталося. Лікуватися йому довелося аж у Ленінграді. Здійснювати керівництво господарством стало важче.
Але як би там не було, в ньому ще і по сьогодні збереглися оті молодечі романтика, енергія, ентузіазм, запал. Хоч сам зізнається, що досить тернистим був шлях до визнання, іноді доводилося навіть дуже важко. І не тільки йому.
Але так, як на його долю випало, що батьки були інвалідами, він ще замолоду був обізнаний із справжніми труднощами, які межували з подвигом і ні в яке порівняння не йшли з тими, які поставали тепер перед ним.
– Щоб мене вивчити, – згадує він, – батько, будучи без ноги, змушений був працювати їздовим. Та ще й вдома вели чимале господарство – утримували корову, свиноматку, яким теж треба було часто ще до сходу сонця давати раду. Він це бачив, тому в душі, коли став дорослим, йому завжди хотілося чим тільки можна допомагати людям.
У селі розповідають, що до нього звертаються за порадою, допомогою ще і по сьогодні. І він не відмовляє при можливості.
– Якщо комусь допоможу, – зізнається Анатолій Григорович, – отримую від того задоволення. Не знаю, згадує він, чи ще десь так було, але у Великій Киріївці, коли головував, вночі біля контори чергував водій з «Москвичем», щоб на випадок чиєїсь хвороби одразу можна було доставити хворого у лікарню. Не відмовляв також, коли потрібно було везти його у Вінницю чи Київ.
Пригадалося, як у сімдесяті роки неабиякою була проблема з покрівельними матеріалами. А охочих будуватися вистачало. Один із односельчан запропонував, що нібито його знайомий працює у місті Читі завідуючим базою будівельних матеріалів і може допомогти жителям села.
Хоч і далекувато було, все ж розпорядився тоді, щоб у сільській раді завірили список всіх забудовників і послав у це місто свого гінця. На перший раз той повернувся з цілим вагоном дефіцитного шиферу.
Адже розцінки на нього тоді були державні, і ніхто нічого не «накручував». Не встигли його на правлінні розділити, як заявок стало ще більше. Знову довелося командирувати в Читу людину. Так і привезли його за рік п’ять вагонів.
Тоді в керівників, особливо в сільськогосподарському виробництві, не було ні нормованого робочого дня, ні вихідного. А у звичці Анатолія Григоровича було ще й розпочинати робочий день о шостій ранку – як не на фермі, то у полі. А о десятій чи навіть одинадцятій годині вечора його часто можна було застати ще в конторі. Ніна Миронівна, його дружина, яка працювала в школі, в бібліотеці, з тим змирилася. У парі з нею він вже з 1965 року. Завдяки їй, зізнається глава сім’ї, став таким, яким є на сьогодні. Адже вона завжди його розуміла і допомагала.
Хоч серебрійські показники урожайності постійно насторожували, внісши мінеральні добрива, і у Великій Киріївці почали збирати непогані врожаї. Щодо зернових, то якось Анатолій Григорович підмітив, що після бурі сорт озимої пшениці «Кавказ» не тільки вистояв, а й видав по п’ятдесят центнерів зерна з гектара. Тоді це був мало не рекорд, особливо враховуючи погодні умови.
Щоб переконатися, чи це не помилка, сам виїжджав у поле, все перевірив. Дізнавшись, що районований цей сорт аж на Кубані, послав машину і привіз насіння, а на додачу прихопив ще й сорт «Аврора».
Рекомендацій по його вирощуванню тоді не вдалося повністю дотриматися, та ще й у травні-червні не було дощу, але в зв’язку з тим, що внесли поживу, сходи витримали і зберегли темно-зелене забарвлення. Знову довелося пояснювати В.Ф. Темному, що коли в грунті вистачає поживи, то на утворення грама сухої речовини вологи витрачається менше, а коли її обмаль, то більше. От і пожовтіли рослини в сусідів.
Тоді проблемою у колгоспах було, щоб змішати жом з соломою. Як роздадуть худобі спочатку жом, то поки донесуть солому, худоба його з’їсть. А роздадуть солому – жом все рівно поверх неї і худоба поїдає його першим. Тож як тільки у районі надумали будувати кормоцехи, одними з перших взялися за це у Великій Киріївці.
Звиробництвом молока із введенням кормоцеху більше ніколи не виникало питань. Яких тільки делегацій не було тоді на фермі. А так, як трудівники полів і ферм ніколи нікому ні на що не скаржилися, керівництвом з області було відзначено, що у цьому колгоспі ще й неабияка робота ведеться з людьми. Всі перші керівники області побували тоді на великокиріївській землі. А самого А.Г. Загоруйка куди тільки не запрошували, щоб поділився досвідом роботи. У 1971 році його було відзначено орденом Трудового Червоного прапора.
Та найвищою урожайність озимої пшениці до цієї пори була у Шляховій – 44 центнери з гектара. Але як тільки тут знизили показники, на горизонті з’явився новий маяк – великокиріївський, де ця культура видала по 53,2 центнера з гектара. Могла б вона бути ще вищою, але тодішня техніка не була ще пристосована до такого хлібостою. Того року зібрали по 649 центнерів з гектара цукрових буряків, по 60 – кукурудзи.
Нагороджували тоді, як правило, через три роки. Але В.М. Кавун сказав, що в даному випадку можна і порушити традицію і А.Г. Загоруйка нагородили орденом Леніна.
За роки його головування орденами і медалями було відзначено й чимало колгоспників, а господарству було присвоєно звання – колгосп високої культури землеробства. Його було відзначено також Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, а також іншими нагородами. З виставок, як премії, одержали три автобуси і мікроавтобус, два УАЗи, один «Москвич412» і чотири легковики – пікапи.
Чи не найважчим запитанням до нього виявилося: чого не вистачає Великій Киріївці сьогодні? Довго відмовляв, що про це не треба писати, але найгірше, на його думку, те, що допустили роз’єднання земель. «Склеїти» все назад буде вже не так просто. Це зумів би лише інвестор, у якого були б не тільки гроші, а й уміння вселити віру в людей, у те, що вони повинні об’єднуватися, а не ділитися.
Щодо земель, то їх можливості, на його думку, використано лише наполовину. З теперішніми можливостями на них повинні намолочувати не менше, як по сто центнерів пшениці і по сто п’ятдесят центнерів кукурудзи з гектара.
Сенсаційними у ті роки стали у Великій Киріївці не тільки урожаї чи свята у лісі, а й найбільший, наприклад, показник щільності поголів’я худоби. З книги фінансово-господарської діяльності за ті роки, які були настільними книгами голови правління, можна наводити ще чимало цікавих прикладів.
– Я присвятив хліборобській справі все своє життя, – каже Анатолій Григорович, тому бережу ці книги і по сьогодні.
Згідно із записами у них урожайність зернових за перші вісім років його головування зросла майже в два рази, цукрових буряків – навіть більше, як у два. По виробництву молока вийшли на перше місце, виробництво м’яса теж збільшили в два рази. Дві п’ятирічки підряд господарство нагороджували Перехідними Червоними прапорами, які тоді вручали за зерно, цукрові буряки, м’ясо і молоко.
Нагороджувалося господарство і Всесоюзним перехідним Червоним прапором. Навіть, коли голова правління лікувався, Велика Киріївка не набагато здала позиції.
Але в цьому не тільки його заслуга. Анатолій Григорович просив особливий наголос зробити на тому, що це була, насамперед, заслуга всіх жителів Великої Киріївки. Щодо нього самого, то він завжди любив і не перестає любити й досі романтику хліборобських буднів, часто згадуючи свої молоді роки. Незважаючи на свої сімдесят п’ять, з якими рідні і друзі вітатимуть його 25 квітня, він ще, як кажуть, в строю і навіть продовжує вирощувати хліб, щоправда не в тих вже масштабах.
Тож з роси і води Вам, Анатолію Григоровичу. Нехай кожний наступний рік додає Вам те, чого Ви недоотримали через надмірну зайнятість роботою у свої молоді роки.
Павло КУШПЕЛА Фото з архіву редакції.
вранці -2…-4° 
