Слухаючи свого співрозмовника, його неспішну мову і поважну розсудливість, зловив себе на думці, що керівник ПСП «Промінь» села Дяківки взяв усім – розумом, неабиякою снагою до праці, людяністю. А ще Господь вклав у нього стільки трудового вогню, що вистачає запалу, аби скрізь поспіти і всьому дати раду. Мудрі стверджують, що все велике йде від душі, від чистих помислів і створюється невтомною працею та фантастичною самовідданістю.
З цим не можна не погодитися, так само як з тим, що не падала Володимиру Васильовичу манна небесна, не подарувало йому провидіння чогось надзвичайного. Усе здобував власною працею, наполегливістю й організаторськими здібностями.
Рідна Тернівка завжди в його серці, адже саме тут пізнавав цей непростий світ, вчився у місцевій школі і в сільського люду, тут опанував складну селянську працю. Звідси протоптав стежину у самостійне життя.
Сюди й понині, при найменшій можливості, заїздить до батьківської хати, до старенької матері на поклін.
У який вуз вступати після школи питання не стояло – батько, Василь Іванович, який працював у відомій тоді МТС, і мати, Олександра Василівна, працівник колгоспної ланки, запропонували навчатися в Уманському сільгоспінституті, і їхнє бажання співпало з синовим.
– Студентські роки були цікавими, хоч і непростими, – розповідає Володимир Васильович. – Батьки суворо запитували за навчання, як і викладачі. Тож учився на совість. А ще любив спорт, особливо займатися футболом.
А по закінченні інституту рік прослужив в армії – тоді це було почесно і невіддільно для кожного хлопця.
Своє становлення і зростання як фахівця та керівника пов’язує В. В. Довгополюк з Джулинкою, де пропрацював багато років. Спочатку у місцевому колгоспі чотирнадцять років – агрономом, комплексним бригадиром, заступником голови колгоспу по кормовиробництву, яке на ту пору очолював знаний і досвідчений керівник М.С. Шеремета і школу життя й господарювання в якого вивчив і перейняв з вдячністю. А потім чотирнадцять років очолював міжколгоспний комбікормовий завод, де знадобився його фах, досвід, вміння співпрацювати з керівниками господарств. Підприємство динамічно розвивалося, реконструювалося, тут працювало 117 чоловік. І не його вина, що кінець 90-х співпав із занепадом багатьох галузей в Україні і зачепив також й це підприємство.
Щоб вижити в умовах неплатежів, суцільного бартеру, довелося споруджувати тут свинарник, будувати магазин, щоб виплачувати людям зарплату. В області подібних підприємств збереглося 3-4, а коли й воно попало під приватизацію, то Володимир Васильович погодився очолити дяківське господарство. Це було 9.09.99 року, як любить він повторювати. І хоч досконало знав специфіку сільгосп - виробництва, село, його людей, спочатку довелося господарювати досить непросто. Треба було зберегти виробництво, ферми, робочі місця, хоч навколо в багатьох селах це занепадало, вселити в людей віру, що Дяківка має перспективу і майбутнє. І люди повірили в нього, підтримали його починання, разом переборювали труднощі, природні і життєві буревії.
Може тому В.В. Довгополюк так гарно відгукується про дяківських людей, їх працелюбність і патріотизм, може тому й понині керівник сільгосппідприємства прагне допомогти селу і його жителям чим може.
Дяківка живе нині повноцінним життям, хоч і знаходиться в глибинці. В місцевому ПСП «Промінь» трудяться 130 працюючих, де регулярно отримують зар - плату, а значить мають змогу прогодувати свої сім’ї. Щороку тут виплачується найбільша кількість зерна за орендований земельний пай, який становить 3,5 га. Торік, наприклад, за нього виплатили по 1,7 тонні зерна, що дозволило селянам розвивати свої господарства, вирощувати худобу і птицю.
В сільгосппідприємстві регулярно виплачують зар - плату. Вона могла б бути й вищою, коли б піти шляхом багатьох інвесторів і скоротити робочі місця й тваринництво, але В. В. Довгополюк стверджує, що він цього не допустить. Не має тут заборгованості і по податках, не користуються й кредитами, тому господарство міцно тримається на плаву. Нині воно в числі кращих у районі – навіть торік, у період кризи, тут виростили по 47 цнт. з га озимої пшениці, а рентабельність виробництва досягла 31 відсотка. Навіть тваринництво виявилося прибутковим.
Сьогодні важко уявити, що сталося б з господарством і селом, якби сюди не при - йшов Володимир Васильович. Можливо, декому він здається прихильником старої школи керівників, бо щоранку буває на фермі чи тракторній бригаді, розмовляє з людь ми, суттєво впливає на вирішення усіх проблем у виробничому процесі. Але це його плюс, а не мінус, бо дехто з керівників вже давно забув дорогу до людей.
В.В. Довгополюк приймає людей в конторі й на виробництві, він знає про все, що відбувається в селі, в багатьох родинах. До нього йдуть дяківчани і в радості, і в горі.
Нещодавно господарство придбало «Газель», яку використовують і для похоронів односельців. А нинішньої зими ще зранку тут розчищали сільські дороги технікою сільгосппідприємства, щоб люди могли безперешкодно пройти на роботу, а діти – в школу. Не забуває Володимир Васильович і про ветеранів та немічних, школярів, допомагає чим може.
Тому й здобув шану та повагу в людей.
Непросто сьогодні бути керівником сільгосппідприємства. Безліч прикладів можна навести, коли новоявлені «ефективні» господарі генд - люють майном пайовиків, нищать ферми, виснажують землю прибутковими культурами. Довгополюк не сумнівається у життєздатності добре відлагодженого його господарського механізму, хоч і корективи доводиться вносити – життя і час диктують.
Тому продовжує працювати над його удосконаленням, намагається розвинути, адаптувати до примх ринку сільгосппродукції.
Робочий день у Володимира Васильовича розтягується з раннього ранку до пізнього вечора. А скільки поїздок необхідно здійснити, щоб вирішити чимало виробничих проблем. Скільки людей потребують його уваги і втручання. І на все він знаходить час, бо так виховали його батьки, таким хочуть бачити його люди. Цього вимагає і справа.
А повернувшись після напруженої роботи додому, прагне допомогти дружині Лідії Дмитрівні, з якою живуть у парі вже 38 років. Виростили дочку і сина, які мають вже свої сім’ї, займаються бізнесом, в тому числі пов’язаним із сільським господарством. А найщасливішими моментами вважає час, коли збираються всі разом за сімейним столом, коли з ними онуки Саша, Юля, Аня і Діанка. Тоді й забуваються тривоги, радість наповнює серце.
А ще признався Володимир Васильович, що він закоханий в поле – коли оживає весною земля, проростає нива, коли наливається зерном колос. Значить життя продовжується.
У вівторок Володимир Васильович Довгополюк відзначатиме свій 60-річний ювілей. До всіх найкращих побажань від рідних і друзів долучаємося й ми.
Тож з роси і води Вам, шановний ювіляре! Многая літа!
вранці -2…-4° 
