За три з половиною десятиліття роботи на педагогічній ниві не так вже і легко їй доводилося. Щоб працювати з дітьми, потрібно було мати не тільки витримку, терпіння, а й вміти підібрати ключик до кожного. Адже доводилося іноді працювати з напівголодним класом, діти приходили до школи у латаній одежині із сумками з домотканого полотна.
У молоді роки залишилася вдовою, виростила і вивчила двох дітей, які, як і більшість її вихованців, не повернулися в село.
Доводиться матері одній поратися по господарству.
Іду якось наприкінці літа, а вона щось робить на городі.
Приглянувся, а Паша Євдокимівна паличкою картопельку порпає. Хоч і сам вже в літах, запропонував викопати лопатою. Але вона відмовилася, пояснивши, що треба трішки для обіду.
Хоч обоє вже і недочуваємо, і недобачаємо, розмова таки тоді зав'язалася.
Паша Євдокимівна розповідала, що діти давно пропонують їй їхати до них. Та вона відмовляється. Ніяк не хоче міняти сільське життя на міське. Живе від поля, через дорогу пасовисько. З іншого боку долина з кучерявими вербами, струмок. В теплу пору року квіти, пахощі, щебіт пташок. От від чого, мабуть, довголіття. А щоб не було зовсім сумно, утримує козу, декілька курей. – Не можу, – каже, – усе це добровільно кинути, поки даю собі раду.
У її обійсті є й фруктові дерева. Словом, усе своє.
Діти, звичайно, навідуються і всі роботи, якій їй не під силу, виконують. До магазину чи на базар ходила сама. Бувало, виручала сусідка Галина. Паша Євдокимівна ніколи і ні на кого не ображається. Тож не даремно у народі кажуть: хто що робить, то сам собі. Вона все життя робила людям добро, от і їй дав Бог дожити до таких років.
А ще хотів би звернути увагу, щоб не обминали мовчки у селах таких, як Паша Євдокимівна. Вони потребують до себе уваги, яка є для них життєдайним джерелом на подальші літа.
Василь ДЕРКАЧ.
с. Кидрасівка.
вранці -2…-4° 
