У Війтівці владу довірили жінці

Марія Василівна Замкова – війтівчанка з діда прадіда, з трудолюбивої колгоспної родини, де діти змалечку долучалися до господарства. Важко повірити, що з шести років вона вже допомагала випасати колгоспну отару овець, а в початкових класах у літні канікули допомагала замітати на колгоспному току. Вже після восьмого класу підміняла маму на фермі. І попри це завжди добре навчалася, була в числі лідерів шкільних піонерської та комсомольської організацій. Як вона сама висловилася, завжди була в центрі подій і до всього прагнула «достукатися». Її ініціативі й зацікавленості в усьому не було меж, до людей завжди йшла з відкритим серцем і з великою довірою, надіючись тільки на власні сили. Може тому дещо розчарувалася, коли не добрала півбала й не вступила на істфак Вінницького пед - інституту. Але час заставляв діяти, бо життя таке бурхливе.

Пішла на роботу, хоч в місті почувалася менш комфортно як у селі. А невдовзі вийшла заміж за односельчанина, який навчався у Вінниці в інституті. Тож після народження сина стала працювати у рідній Війтівській школі піонервожатою. І знову поринула у вирій шкільного життя. Про її уміння працювати скрізь і всюди, як і лідерські задатки, свідчить те, що в ті часи вона була занесена в числі кращих на ра йонну Дошку пошани. Це, мабуть, перший і останній випадок, коли піонервожата була удостоєна такої великої честі.

Слухаючи щиру й довірливу розмову Марії Василівни про своє життя-буття, зловив себе на думці, що вона й тепер не втратила того молодіжного запалу в досягненні поставлених завдань, особливо коли говорила про велике бажання виправдати довір’я односельчан і найбільше зробити для них та для села. І не вірилося, що за плечима в неї стільки відчутних ударів долі.

Довелося разом з чоловіком працювати на Херсонщині, де очолювала в колгоспі овочеву бригаду і була навіть обрана членом бюро райкому партії(!). Без відриву від виробництва закінчила технікум. І коли, здавалося, фортуна їй посміхнулася, і їй запропонували посаду там голови сільської ради, вона вирішила з сім’єю повернутися у рідну Війтівку.

– Тут навіть повітря особливе, – каже посміхаючись Марія Василівна, – і наше село ніколи не відпускає від себе. Навіть коли й живеш у далекій стороні.

Вона ніколи не опускала руки й завжди прагнула бути серед людей, у вирі подій. Навіть після того, як очолювала великий відгодівельний комплекс на 3,5 тис. голів ВРХ, де працювало до сотні людей, і після здачі своїх паїв в оренду птахокомбінату була позбавлена посади й залишилася без роботи. Однак не сиділа без діла – організувала людей, сама взяла сокиру і порубали всю поросль на десятигектарному цвинтарі. Тоді й отримала нове «керівне крісло» – завкладовищем, хоч мала на той час вищу освіту після закінчення столичної сільгоспакадемії.

Роботи не цуралася, порядок дотримувала зразковий, у чому багато хто мав можливість переконатися. Тож зарплата її тут в 50 гривень була більш, ніж символічною. Коли ж п’ять років тому балотувалася на сільського голову і програла лідеру перегонів два десятки голосів із більше трьох тисяч виборців, новообраний голова громади звільнив її навіть з цієї «посади».

– Я глибоко віруюча людина, – розповідає Марія Василівна, – як і більшість людей нашого села, тож постійно ходила до церкви, була тут на послушанні, членом двадцятки, і навіть продавала в храмі свічки. Чоловік мав роботу, а я більше працювала на городі, по господарству – щороку отримували за чотири своїх паї від птахокомбінату по 4 тонни зерна і утримували свині та птицю. Чомусь вірилося завжди, що не крісло красить людину. З людьми я завжди щира й відверта, ніколи не скажу неправду.

Все це, як і багато іншого, визначило її долю на минулорічних виборах, де її, з великим відривом від дев’яти конкурентів, було обрано Війтівським сільським головою.

Сьогодні ще зарано говорити про зроблене нею на цій посаді, однак і за цей короткий проміжок часу вона вже встигла зарекомендувати себе справжнім лідером громади.

– Мені вдалося знайти спільну мову з усіма депутатами, з радою ветеранів, керівниками бюджетних установ, – розповідає М.В. Замкова. – Ми завжди обговорюємо проблеми відкрито, можливо й тому менше всіляких пересудів. Дуже вдячна керівникам великих трудових колективів – І.І. Андрушку, І.С. Зублевичу і М.І. Зублевичу, А.С. Пшику й М.Н. Рибаку за розуміння й бажання допомогти громаді. Ентузіазму добавилося, коли відчула конкретну допомогу голови райдержадміністрації О.Ф. Снігура та голови ра йонної ради М.Г. Бурлаки.

Але найбільше мене окрилює довір’я людей – бували такі дні, коли на прийом приходили понад 30 жителів села. Я поставила собі за мету, що ніхто з війтівчан не буде скаржитися «вище» через мою бездіяльність чи неувагу, я цього не допущу.

Нині в планах Марії Василівни освітлення центральної вулиці села, ремонт будинку культури, облаштування ринку, доріг, стадіону, а потім й освітлення інших вулиць тощо. Село велике і проблем вистачає. Тож віриться, що їй максимально вдасться зробити можливе на користь громади.

Адже в неї надійний тил – чоловік і два сини, дочекалася внучки, велика працездатність, знання проблем громади і, найголовніше – довір’я людей, яке виправдовується тільки конкретними справами.

Павло БАЙДАЛЮК.