Вовчок – не «списане» село

За рахунок чого тут виживають? Найперше, може кинутися в очі, що воно хоч і невелике, а випасається аж дві череди худоби – у кожній більше чотирьох десятків голів. Виганяють її по черзі, тож не так вже і часто доводиться це робити. Через безробіття «викроїти» на це час для більшості не проблема.
Колишній обліковець тракторної бригади, а нині безробітний Олег Босий, який розпочинав сезон на випасі одним із перших, розповів, що надоєне молоко хоч і є кому здавати, але за виручку від нього за нинішніми цінами ніхто не виживе. Адже корми доводиться заготовляти, а це неабиякі затрати.
Причіп соломи, наприклад, обходиться в 300 гривень. У колгоспі, як колись, зізналися ще дві його односельчанки, теж власники худоби, вже не візьмеш, бо він розпався.
Хоч випасати домовилися у цьому році по черзі лише по півдня за кожну голову худоби з обійстя, О. Босий сказав, що натомість з великою охотою пішов би кудись на роботу, на якій би платили заробітну плату. Адже, крім домашнього господарства, їм з дружиною доводиться ще й підробляти. Їздив з цією метою навіть у Київ, поки і там не виникло проблем з працевлаштуванням. Добре, що торік один із підприємців, орендуючи їх поля, займався городиною, то було куди ходити на роботу. А от як буде у цьому році – невідомо. Міг би, наприклад, і в себе заробляти на будівельних роботах, та, на жаль, в селі ніхто давно вже не будується. Хіба хтось попросить допомогти з ремонтом.
Виживаючи в таких умовах, чи не найбільше всі нарікали на закупівельні ціни на молоко. «Хіба це ціна, – запитували, – 1,39 гривні за літр?
Чи може молокозаводу дешевше завозити його з інших областей України, ніж набавити якісь копійки до закупівельних цін і заготовляти в себе?».
Утримують у Вовчку, як і в Лісничому, свиноматок. Але через один з неврожайних років їх поголів'я різко зменшилося.
Починати все спочатку – справа ризикована. Де гарантія, що ціни на поросята будуть високими? Це хто займається ними постійно, то той ніколи не залишиться у програші. Навіть, коли якийсь рік прогадають, в середньому виходить непогано.
Різне можна тут почути і на адресу місцевої влади. Але більшість все-таки сходиться на думці, що якою б вона не була, всім не догодити. А ще тут всі за те, щоб ні в якому разі не допустити, щоб їхнє село зникло з карти району.
Жаль лише, що ніхто не міг порадити, яким чином це зробити.
Чи не найскладнішою із проблем, звичайно, є відсутність робочих місць. Та ще й технології продовжують витісняти некваліфіковану робочу силу. Город і домашня живність – ото і все для виживання.
Якщо глянути з одного боку, то у Вовчку є нібито все для проживання – навіть ринок, електропостачання, курсує автобус. А якщо з іншого – то хтось ніби навмисне тією ж ціновою політикою на продукцію сільського господарства знищує село. У школі учнів щороку меншає. Тому найбільше тут побоюються її закриття, бо тоді населення почне мігрувати ще інтенсивніше на проживання у більш цивілізовані села. Хоча б заради майбутнього дітей.
На думку людей, допустити такого не можна, щоб у Вовчку не стало школи. Бо як тільки її закриють, враз може не стати і села. В сусідньому районі, наводили приклад, від одного з таких сіл залишився тільки ставок. Як взагалі, висловлювалося чимало селян гнівно, можна було таке допустити, що до решти вже руйнується передове колись господарство. І ніхто практично нічого не робить, щоб цей процес якщо не зупинити, то хоча б уповільнити.
Не так давно побудували тут торговельний центр, а сьогодні він вже без вікон. І це в самому центрі. Немає і дитячого садка.
Коли мова зайшла про складну демографічну ситуацію, то цікавим є те, що у Вовчку називали прізвища людей, які згодні були б навіть усиновити дітей, щоб її поправити, якби сама процедура усиновлення була не настільки складною. А доказом того, що з ними можна давати і тут раду, є хоча б те, що у багатодітних сім'ях, яких не одна, з цим успішно справляються. Так, у таких сім’ях, щоб вижити, утримують і корів, і коней. Хоч жити в такому селі і навчати дитину в інституті непросто, в сім'ї Цимбалюків, наприклад, аж двоє дітей успішно навчаються у вузах.
До речі, хто з паями ви - йшов з господарства, передали їх в оренду знову. Так вигідніше.
Колись теж було не легко, згадувала пенсіонерка з більше, як півстолітнім досвідом роботи у тваринництві, Марківська, але тоді була все-таки ферма. А працювала, як і тепер трудиться, у приватному секторі, бо хто мав вивести у світ двоє дітей? Причому, крім 250 голів свиней, мала ще й півгектара цукрових буряків. Тож привчалася тоді і молодь до роботи. Чому ж тепер мало не на рівному місці створили таку проблему? Нині, на думку жителів цього села, взагалі коїться щось не те.
Дорогами, наприклад, користуються всі, а ремонтувати їх ніхто не береться. Колись, бувало, продадуть телята чи поросята, і є кошти хоча б на найнеобхідніше. Тепер же всі виглядають якогось інвестора, ніби гроші в того падають з неба.
Так, не можна сказати, що про приватного сільгоспвиробника тепер ніхто не дбає.
Але яким чином? З'явилися, наприклад, у продажу мотокоси, які полегшують ручну працю, але, щоб придбати її, житель Вовчка повинен продати не менше 1,6-2 тонни молока. Хіба на користь селянинові така комерція?
Словом, виживають тут хто як може. Он скільки можна було наслухатися, як це конкретно робиться. Але надію на покращання ситуації остаточно ще не втратило місцеве населення.
Павло КУШПЕЛА.