Із Федотом Даниловичем Пелихом (на знімку), який проживає в Усті і весною цього року відзначив своє дев’яносторіччя, довелося разом працювати в устянському відділку тоді ще радгоспу цукрокомбінату.
Цікаво, що і тоді, як і тепер, у селі його більше називали «дядько Федір», хоча справжнє ім’я – Федот.
– А цьому нічого і дивуватися, – втрутилася в розмову одна з двох його дочок Настасія. – Колись були такі писарі, що одну з нас записали у документах по батькові Федотівна, а другу – Федорівна, так з тим і живемо.
Хоч і це ще не все. У Великій Киріївці, звідкіля Ф.Д. Пелих родом, усі знають і називають його, зміненим на сільський манер, ще одним іменем – Тадот.
Його дружиною, яка давно вже померла (за три місяці до їхнього золотого весілля), була відома у районі ткаля-килимарка і вишивальниця Фросина Семенівна Пелих. Її вироби демонструвалися навіть на виставці в Японії. Він і дотепер нею дуже гордиться і згадує найкращими словами. А перед тим, як мали побратися, не злякало його ні те, що вона була сиротою, ні те, що у неї помер чоловік, і залишилася з дитиною. Кажуть, що її сина любив, як рідного.
А у радгосп пішов на роботу, бо там ковалем працював його дядько. На те, що бути молотобійцем у кузні не так вже і легко, не зважав, керувався у ті непрості роки іншім принципом: хто щось кує, майструє, той дітей прогодує. А освоївши дядькову професію, сам ковалював після нього аж сорок років, десять з яких після виходу на пенсію.
Згадуючи про те, усміхався і розповідав, що тоді потрібно було не тільки молотом «молотити», а ще і міхом дути, відпочивати було ніколи.
Та навіть коли вийшов на заслужений відпочинок, не опинився на узбіччі життєвих буднів. Одного разу М.Є. Чернега – механізатор, відома у районі людина, Герой Соціалістичної Праці, який живе недалеко, знаючи, що його сусід полюбляє гумор, і собі вирішив пожартувати. Мовляв, якщо не допоможеш кувати коней у колгоспі (більше нікому), не дозволю тобі ходити по цій вулиці. Тож так і кував їх ще цілих п’ять років.
Щоб мати уявлення, наскільки нелегко Ф.Д. Пелиху міг даватися у житті кожний крок, достатньо нагадати, як він, кулеметник, був у війну поранений під Яссами, як тривалий час лікувався у Грузії, про яку залишилися найкращі спогади. Служити довелось ще й на Сахаліні.
Нелегким випробуванням стала для ветерана і самотність після смерті дружини. Бажаючі поєднати з ним долю, щоб разом доживати віка, знайшлися б, але він прийняв рішення доживати без дружини, запросивши переїхати до нього одну із дочок.
Незважаючи на поважний вік, Федот Данилович залишився таким, яким був багато років тому. Ніхто не чув, щоб він на когось підвищив голос чи когось образив. Натомість завжди умів вислухати співрозмовника, а вже якщо і вставляв якусь фразу, то робив це мудро, передбачливо. Хоч і мовчазний, проте завжди цікавий, як людина.
Сільський голова В.В. Фіщук відгукнувся: відколи знає Ф.Д. Пелиха, ніхто на нього не скаржився. Поважає його і церковна громада – до церкви ходить усе своє життя, будучи переконаним, що віра теж допомагає у складних життєвих ситуаціях. А оскільки від його хати до храму майже шість кілометрів, незважаючи на вік, без проблем користується велосипедом.
Вдома не буває такого дня, щоб він був не при ділі – у цьому році вижав усю кукурудзу і почистив усі буряки на городі. А із заготівлею дров у сім’ї взагалі ніколи не було проблем.
Дуже радіє ветеран, коли запрошують на якісь урочистості. Про незаперечний авторитет засвідчує і той факт, що з нагоди деяких свят його вітають як з колишньої роботи у радгоспі, так і з ТОВ «Устя». Дуже болить його душа за господарство, яке колись було зразковим, коли він працював у кузні. Ніяк не може збагнути, чому стався такий занепад, адже і землі залишилося стільки, як і було, але колись були і ферми, і робочі місця, і всім всього вистачало. А тепер?
По один бік вулиці Гайової, де живе, ліс, по інший – недалеко ставок, річка. Сам Бог велів, щоб усі тут були довгожителями. Але Ф.Д. Пелих вважає: доля кожної людини нібито наперед кимось розписана. Бо коли він був ще зовсім малим, на їхнє подвір’я зайшла циганка. Хоч жили бідно, у селах тоді було прийнято останньою крихтою хліба ділитися. Дякуючи за обід, циганка нібито і запропонувала розповісти матері про подальшу долю її дітей, які грілися на лежанці. Ось цей, показала на нього, житиме 102 роки, а ось цей – 90. А от у третього буде гіркою доля – двадцятип’ятирічним може загинути. Вірити її словам чи ні, але Федоту Даниловичу вже дев’яносто перший рік, ще одному з братів у Великій Киріївці – вісімдесят, а третій, на жаль, як і наворожила циганка, загинув на війні.
Тож на прощання запитав співрозмовника жартома, чи він не проти, щоб зустрітися з ним ще і на столітній його ювілей, хоч ніхто з нас обох не в силах передбачити, що може бути вже наступного дня. На що Федот Данилович із властивим йому гумором відповів: «Слава Богу, що я до цього віку дожив, а до ста, скільки там вже і залишилося, якось доживу».
Тож побажаймо і ми йому цього.
Павло КУШПЕЛА.
Коли матеріал уже було підготовлено до друку, не покидало бажання розповісти про ще один немаловажний факт із діяльності керівників села Усті, їхнє ставлення до ветеранів. Відтоді, як сільський голова В.В. Фіщук і директор місцевого господарства П.Г. Марущак почали працювати разом, вони започаткували традицію, щоб якось по-особливому вшановувати односельчан, які дожили до 90 і більше років. Подарунки в таких випадках готують обидва і вручають їх із представником ради ветеранів. При цьому немає значення, де працювала людина. І так уже четвертий рік. Привітали і Ф.Д. Пелиха.
Коли вітали ще одного із ветеранів Б.Ф. Атаманенка, Павло Григорович знаючи, що той пасічник, запитав його, як там бджілки.
– Пропали, – з гіркотою у голосі відповів ветеран.
Тоді після всього директор товариства дав команду, щоб підготували вулик, гарну бджолосім’ю і зовсім через небагато часу вручили йому ще і цей подарунок.
На таке, звичайно, пенсіонер і не сподівався. Тож такі миттєвості теж, мабуть, додають віку.
Кажуть, о теплій порі року тільки-но і проводив час біля цього вулика.
вранці -2…-4° 
