І згорточок старого полотна…

Євдокія Семенівна, жителька Усті, багато бачила і пережила на своєму віку. Їй трохи більше за сімдесят, та пам’ять має ясну, чіпку. Згадує, що в роки її дитинства та юності важко було і з харчами, і з одягом. Ще малою після війни відчула, що таке голод і холод. Ні одягу, ні тканини не можна було купити. Війна забрала в них усе, не повернувся з фронту батько. Тож пішла Дуня працювати в колгосп вже після закінчення сьомого класу. Та так сорок років і віддала цій праці, не завжди вдячній, але потрібній країні.

…Колись сільські люди самостійно виготовляли собі одяг. Ткацькі верстати були у дуже багатьох хатах.

Бабуся Євдокія погодилася повідати нам історію «згорточка старого полотна».

Нитки виробляли з коноплі.

Ніхто тоді й гадки не мав, що це наркотик, і рослину цю можна було бачити чи не на кожному городі. Бо якщо не сіяв коноплю, то ризикував залишитися без одежі.

Стебла цієї рослини сягали до трьох метрів. Восени її збирали і пучками виносили на річку, в якій вона вимокала не менше тижня. А потім вимивали, розкладали на сонці сушити. Як добре висохне, вибивали коноплю на бательні (бительні), терли на терниці, щоб вона ставала чистою, без патичків. Відтак з добре вичищеної коноплі можна було робити волокна.
Для цього їх поділяли на три сорти. Волокна першого були найдовшими і найтоншими, їх берегли на найкраще полотно, з якого потім шили сорочки. Другий сорт був трохи грубішим матеріалом – на спідниці і штани. А найгрубіші і найкоротші волокна йшли на виготовлення мішків та ряден.

Отриману тверду («сиру») нитку виварювали довго у воді, щоб зробити м’якшою.

Перед тим засипали попелом (бо тоді ж і мила не було, не кажучи про пральний порошок). У кінці нитки змотували в клубки і залишали до зими.
Коли ж упораються з усіма польовими і городніми роботам, і з’явиться вільний час, селяни сідали за верстати.

Євдокія Семенівна розповідає, що не було хати без верстата. Тож цілу зиму ткали полотна. Але на цьому процес не закінчувався. Бо їх треба було ще вибілити. Дочекавшись жаркого літа, полотна мочили і розстеляли на подвір’ї, щоб сонце їх висушувало. І знову мочили та сушили. Аж коли полотно добре вибілиться, з нього вже можна було щось шити. Бабуся Євдокія шила з білого – сорочку, а якщо фарбувала його – спідницю.

Одяг дівчини у ті часи обов’язково мав бути вишитим різними узорами. Якщо ж вишивки не було, то це навіть осуджувалося. А якщо в дівки була вишивка, виконана абияк, то її вважали ледачою, таку навряд чи хто брав заміж. Тож Євдокія завжди намагалася одягатися якнай - краще і не була «білою вороною» на вечорницях.

Коли ж пожвавилося фабричне виробництво, необхідність у домашньому ткацтві відпала. Та Євдокія Семенівна і досі продовжує займатися цим ремеслом. У її хаті стоїть верстат, якому вже більше ста років. Мішки, рядна, доріжки, серветки – все це потрібне, незалежно від того, яким способом виготовлене. Якщо самотужки, то, мені здається, воно має неабияку цінність.

А які в бабусі рушники! Є і ткані, є вишиті, і всі вони наповнюють хату прекрасними барвами, узорами – аж світяться! Ще ж і подушки усміхаються до всіх яскравими кольорами – бабуся дуже гарно вишиває.

…Про свою бабусю я могла б розповісти більше, але цього разу хотілося, щоб більше розповідала вона. Євдокія Семенівна, яка навчилася ткацтва від сусідки Марії Іванівни Балан, долучає до ремесла своїх дітей та внуків.

Її дочка Катерина Деркач встановила верстат у школі Великої Киріївки, де теж навчає всіх охочих ткацтву. А в шкільній світлиці в сусідньому Усті є стенд, на якому можна побачити фотографію з виробами Євдокії Трохименко.

Чимало випробувань випало на долю цієї простої жінки, ударом долі була для неї трагічна смерть коханого чоловіка. Та напрочуд сильна і мужня жінка не впадала у відчай, не зламалась, «крізь сльози сміялась». Її життя освічували дві провідні донькизірочки – Марійка і Катруся, а тепер радують семеро внуків.
Ніколи вона не цуралася ніякої роботи, була і залишається доброю берегинею для всіх своїх рідних.

Оксана ДИДЮК, учениця ліцею. с. Устя - м. Біла Церква.