За багато років у селі утворилися цілі династії гончарів - Коритчуків, Бевзюків, Поньків, Сисаків, Білодідів… Розкрити деякі секрети давнього ремесла зголосився Іван Коритчук.
Він уже через стан здоров’я не займа ється гончарством, але захоплено розповідає про нього.
Майже тридцять років пропрацював чоловік у сільському клубі, найдовше - художнім керівником. Знаходив можливість зайнятися улюбленою справою, якої його навчили дідусь та батько: - Любов до глини передавалася по чоловічій лінії. Я почав свій, уже незалежний, «глиняний бізнес» зразу ж після служби в армії. Якщо для попередніх поколінь гончарів це було єдиним джерелом заробітку, то для мене - тим, до чого душа лежить. Та одночасно і додатковим доходом.
Іван Якович ніколи не ставив собі за мету лише якомога більше заробити: - Кожен гончар ліпить по-своєму.
Один у свій виріб, окрім глини, ще й душу вкладає. Часу на це не шкодує.
А інший хоче найбільше заробити і якнайшвидше продати. Та кращий і міцніший той глечик, що по вінця наповнений старанністю і любов’ю.
Як до глини домішати душу, Іван Якович знає напевно і охоче ділиться своїми професійними секретами: - Виробляють посудину на важкому гончарному кругові, що складається з двох дерев’яних кругів. Нижній приводиться в рух ногою, на верхньому гончар руками формує виріб. Для замісу добувають глей - червону глину.
До нього домішують протічний пісок із ставка. Обов’язково кидається відсіяний порошок білої глини, яку попередньо відтовчено спеціальними товкачами. Далі вимішували глину, як тісто, постійно поливаючи водою.
Все, що хочеш, можуть зробити вмілі руки майстра, - глечик, миску, макітру, горнятко… Сформований предмет уже на гончарному крузі доповнюється орнаментом. У розмальовуванн і беруть участь і дівчата, використовуючи білу глину і графіт. Правда, навіть найяскравіший малюнок втрачає барви після випалювання.
Після просушки на повітрі (а взимку - на печі) протягом 2-3 тижнів посуд випалювали. Поки він висихав, Іван Якович ходив у ліс за дровами, щоб потім розпалювати у спец іальній печі - горні.
- У горнилі, - розповідає Іван Якович, - вміщається до трьохсот виробів.
Випалювання - найважчий етап. Температуру у горні треба нагнати до позначки 1800 - 2000 градусів. І не більше, бо інакше посуд почорніє і деформу ється. Таку температуру гончар мусить підтримувати протягом дванадцяти годин, постійно спостерігати і підкидати дрова. Поки посуд випалиться, то й сам уже наполовину опечений.
А коли витягнеш горщики з печі, то однакових не знайдеш. Один - малиновий, аж виблискує, другий - коричневий, третій - ніби мозаїкою вкрився.
«Хто там сидить у печі і їх розмальову є? - жартома запитує себе мій співрозмовник. - Вогонь, напевно».
Готові вироби везли на базар у Бершадь чи Гайворон. Але й до Коритчук ів, як до інших майстрів, приїжджали оптові покупці з різних міст і навіть із Західної України. Тим більш, що залізниця поруч.
Нині глиняний посуд частіше можна побачити у музеях, ніж на кухнях.
Хоча керамічні вироби екологічно чисті і нешкідливі. І думаю, що з часом ми відмовимося від посуду із синтетичних матеріалів і знову повернемося до традиційного, зробленого із живої глини. Тим більше, що ще не перевелися в нас такі майстри.
вранці -2…-4° 
