Трудне щастя Володимира Плетенчука

На вигляд він такий же, яким був колись – привітний, веселий погляд, доброзичлива усмішка, яка, здається, ніколи не сходила з його обличчя. Щоправда, роки, вік, певною мірою, таки беруть своє, однак деякі риси обличчя та характеру добрих на вдачу людей вони ніби на деякий час обминають.

Про що у першу чергу можуть вести мову ті, у кого на життєвому календарі вже осьось вісімдесят? 3вичайно ж, про здоров’я. От і Володимир Антонович почав з того, що у його житті взагалі усе могло б бути добре, якби не підводило здоров’я, яке потрібно було оберігати ще замолоду.

А нарікати на те, що просто ніколи було тоді йому про себе дбати, у нього є всі підстави.

Чого тільки варто те, що, коли не виповнилося восьми років, залишився без мами – тільки з батьком. А немає, кажуть, у світі більше такої сили, яка могла б замінити материнські ласку і тепло. Тож коли захворів невдовзі після смерті неньки – його ледве зуміли повернути до життя з того світу. Хотіли навіть ногу ампутувати, але спрацював батьківський інстинкт: він не дозволив цього зробити. Спасибі долі, що хоч не підвело тоді батьківське чуття, завдяки чому Володимир Антонович і до сьогодні на своїх двох ногах.

У багатьох, якщо не у більшості, важким було дитинство у довоєнні, воєнні і післявоєнні роки. А тут ще і здоров’я все частіше змушувало задумуватися над тим, як жити далі. Лікуючись, мріяв і собі стати лікарем, але як тільки потрапило на очі оголошення про прийом документів у Брацлавський технікум, відправив їх не вагаючись: мовляв, краще синиця в жмені, ніж журавель у небі.

Пригадав, як вирушав з дому на екзамени – дали тоді йому тільки сорок карбованців на дорогу, а автобусів ще не було, потрібно було добиратися поїздом. Хоч за квиток у касі залізничного вокзалу заплатив 25 карбованців, за грішми додому все ж не вернувся. Тільки той, хто сам був студентом, може здогадуватися, як жив у пору екзаменів і як після успішної їх здачі повертався попутнім транспортом додому.

Останню троячку віддав водієві, який підвіз під саму хату.

Трудові будні розпочалися для нього з 1953 року. Куди тільки не водило його життя. В одних місцях щось могло не влаштовувати його самого, в інших не вистачало сили волі, щоб заради трудовлаштування, кар’єри, звільняли з посади когось іншого. Не особливо залякувало навіть те, що о тій порі могли судити, якщо не прибув на роботу за направленням. Тож довелося набувати досвіду у бухгалтерській справі не в одному із господарств і не в одному районі.

У рідну місцевість повертався з наміром, щоб можна було продовжити навчання ще і в інституті. Але на роботу направили знову ж таки тільки у Чечельник, про що не шкодує впродовж усього свого життя.

Адже саме там доля звела з молодою медсестрою, яка стала його дружиною. З Майєю Василівною вже більше півстоліття пліч-о-пліч крокують по життю.

Відпрацювавши після Чечельника півтора десятиліття головним бухгалтером ще і у Баланівці – це вже зовсім недалеко від його рідної Бирлівки – несподівано почав задумуватися: до яких пір можна перебувати, мов на передовій лінії у воєнну пору? Адже, крім основної роботи, мав чимало громадських доручень, які часто забирали більше часу, ніж виконання основних обов’язків.

Щоправда, декілька разів мали намір довірити йому самостійно очолити одне з господарств району, та з оглядом на здоров’я на це не наважився. Тож працювати довелося ще у кількох місцях, у тому числі головним бухгалтером, коли створювалася «Сільгосп - хімія», аж поки стежки-дороги не привели у рідну Бирлівку, де трудився вісімнадцять років.

На питання, що таке щастя, як правильно прожити життя, Володимир Антонович відповідає, що термін «правильно жити» означає займатися улюбленою справою, якою для нього стала бухгалтерія. А от щодо щастя, то підводить воно інколи на віку – у свій час їм із дружиною довелося проводжати в останню дорогу одного з двох своїх синів.

У житті кожної людини бувають ювілеї і не один. Розповісти про всіх на сторінках районної газети просто неможливо. У даному ж випадку В.А. Плетенчук 2 листопада відзначатиме своє вісімдесятиріччя. А розповісти про нього спонукало те, що до редакції газети завітали колишні працівниці бухгалтерії Олена Кабанець і Катерина Слободяник, які у свій час працювали під його керівництвом. Як можна було не виконати їхнє прохання і не розповісти про їхнього наставника? А те, що підлеглі згадали про нього навіть через багато років, теж, мабуть, є щастям, яке потрібно заслужити.

Щодо Володимира Антоновича, то він яким був, таким і залишається. Взаємовиручка, взаємодопомога – тільки тепер вже у сім’ї – для нього закон.

Шкодує лише, що не ризикує вже сідати за кермо автомобіля. В усьому іншому намагається бути настільки ж активним, яким колись був на комсомольській, партійній роботах – і таке було у його трудовій біографії. Настільки ж активним був і його батько, який дожив майже до дев’яноста років. Тож побажаємо ювіляру, щоб він перевершив ще і цей показник сімейного довголіття щонайменше на десяток років.

З роси і води Вам, ювіляре!

Запаси енергії і оптимізму для цього у Вас є.

Павло КУШПЕЛА.