Загалом же стаж його служби в органах внутрішніх справ – п’ятдесят два роки! У пам’яті залишилися гарні спогади про ті райони області, куди закидала доля.
…З’явився він на світ у непростому 1937-му році у звичайній селянській сім’ї. Батько Іван Мойсейович і мама Катерина Ісаківна були рядовими колгоспниками у невеликому селі біля Іллінців – Неменцях. Нині воно вже в складі районного центру. Був четвертою, останньою дитиною в сім’ї. Хоча в Івана та Катерини народилося семеро дітей, троє померли ще маленькими. З усіх дітей нині живим залишився лише Григорій.
Його батько був учасником війни, одного разу разом зі своїми товаришами з боями вийшли з оточення, за що Дігтяр-старший одержав орден Слави ІІІ ступеня. Таким же орденом був нагороджений і брат Микола. Лише після смерті батька через багато років після війни його знайшла ще одна бойова нагорода – медаль «За відвагу».
Сам же Гриша був ще зовсім малий, не ходив до школи, коли почалася війна. І запам’яталися воєнні роки не жорстокістю, а… добротою навіть з боку окупантів. Були серед тодішніх ворогів і порядні люди. Згадує Григорій Іванович одного австрійця, вчителя. Щоразу, як той одержував посилку з дому, обов’язково пригощав українських дітей цукерками. Цей чоловік – рядовий солдат – не раз говорив, що не хотів іти на війну, але мусив, бо в іншому разі його б розстріляли. Він першим здався в полон, коли в село увійшли радянські війська.
Правда, були й випадки, коли мама змушена була просити іншого німецького вояка не вбивати сина.
Пригадує Григорій Іванович і те, що в їхню хату два рази приходив славнозвісний партизан Калашник. Він агітував брата Миколу іти до нього в загін. Але мама відмовила, бо тоді б родині загрожувала смертельна небезпека. Власне, всі їхні односельчани, які пішли до Калашника, загинули. Микола згодом все-таки воював на фронті. Мама ж, попри небезпеку, протягом цілого тижня переховувала на горищі єврея, і якби це виявили, то розстріляли б і його, і її.
…Свій трудовий шлях Григорій починав із посади завідуючого клубом, а потім його призвали в армію. Служив у Полтаві, в авіації. Готували його стрільцем-радистом для відправки в Угорщину (у 1956 році там були відомі події), але через хворобу туди не потрапив. А потрапив у штаб дивізії писарем інженерного відділу, бо ж мав повну середню освіту. Саме в Полтаві познайомився він із майбутньою дружиною Аллою – росіянкою з Архангельська.
Коли прибув додому, брат Микола, який працював уповноваженим БХСС в Іллінцях, запропонував йому йти в міліцію. Григорій погодився.
Протягом трьох днів оформився. Призначили молодого міліціонера уповноваженим дільничним інспектором у Чечельник. Це було в липні 1959го. За два роки поступово увійшов у курс справи, освоїв ази міліцейської служби.
Запам’ятав головне – міліціонер зобов’язаний при будьяких обставинах захищати спокій громадян. І чітко дотримувався цього правила.
Далі була служба в Крижополі, Барському районі, де Григорій Іванович обслуговував чотири сільські ради, одинадцять населених пунктів. І дільничний справлявся. У Мурованих Курилівцях Григорій Дігтяр у званні лейтенанта п’ять років працював заступником начальника районної міліції з оперативної роботи.
Навчався заочно на юридичному факультеті Одеського університету, але через об’єктивні причини змушений був перевестися до Київської академії внутрішніх справ.
На початку 1977-го року Григорія Дігтяра направили в Бершадський райвідділ начальником слідчого відділення.
Працював на цій неспокійній посаді аж до виходу на пенсію.
Та навіть у ранзі пенсіонера він продовжував працювати – вільнонайманим старшим дізнавачем. Адже не можна було так просто відмовитися від послуг досвідченого майора, хоч тепер він уже ходив на роботу у цивільному. Нині, незважаючи на вік, Григорій Іванович продовжує працювати уже в якості радника начальника міліції на громадських засадах. Зважте – без ніякої зарплати. На роботу приходить щодня, ветерана радо вітають його молодші колеги, при потребі звертаються за порадою.
Коли я запитав співрозмовника про найбільш пам’ятні події у міліцейському житті, він пригадав, що у Крижопільському районі була дуже незвична справа. Уся будівельна бригада колгоспу в Городківці удень непогано трудилася на об’єктах, а вночі ці передовики «чистили» магазини – бригада перетворювалася в банду. Коли злочин було розкрито, бригадир застрілився, а всіх інших затримували з немалими складнощами. Григорію Івановичу погрожували, але на нього це не діяло. Перед цим там було вбито голову сільської ради, секретаря парторганізації, був замах на попереднього дільничного. Зрештою, всіх злодіїв засудили.
Григорій Іванович деякі міліцейські звання одержував достроково, а найдовше трудився в чині майора, у такому званні він і зараз, хоч не одягає мундир. Ніколи не гонився за званнями, вважав це нижчим своєї гідності. Колись звання майора важило більше, ніж вищі звання зараз. Григорій Іванович також по-батьківськи ставиться до молодих працівників райвідділу. А вони люблять і шанують свого «батька» – Григорія Івановича Дігтяра.
Федір ШЕВЧУК
вранці -2…-4° 
