«Мені щастило на гарних людей»

– Те, що було досягнуто в районі за ці роки, я б не ставив лише собі у заслугу. Відповів би на це запитання дуже коротко: просто мені щастило у житті на добрих, гарних, розумних і талановитих людей. І коли пішов працювати після восьмого класу у колгосп в Сумівці, і в армії, і коли довелося працювати заступником голови колгоспу в Тернівці, а потім очолювати господарства в Яланці, Чапаєвці (нині – Війтівка). Та особливо, коли став головою райвиконкому, а згодом першим секретарем райкому. У мене не було «волохатої» руки. Але були мудрі вчителі, наставники і порадники. І я у них вчився, переймав досвід, намагався не підвести.
– Хто з них зробив найбільший вплив на ваше становлення як керівника і як людини?
– Таких людей дуже багато, і назвати всіх практично неможливо. Та все ж добру пам’ять по собі залишив перший секретар райкому партії у 60-х роках Василь Захарович Качур. Мене він помітив ще у Сумівці, де я працював секретарем сільської ради, далі рекомендував на роботу в Тернівку. А його наступник Василь Федорович Темний свого часу рекомендував мене у Яланець. До речі, це була чудова людина, в якої можна було повчитися дуже багато, насамперед, вмінню підбирати кадри, ростити їх, виховувати. Адже від цього у кінцевому підсумку залежить загальний успіх справи.
Чимало почерпнув і від спілкування з Іваном Омеляновичем Дяченком, Михайлом Сидоровичем Шереметою, Григорієм Йосиповичем Кузиком, Василем Васильовичем Палієм, Василем Яковичем Гонтаруком, Борисом Дементійовичем Булкою… Це люди, у яких учився й тоді, коли працював у райкомі.
Прислухався до їхніх мудрих порад, намагався, щоб і інші вчилися в них. А скільки свого часу зробив для району Микола Ісакович Уліч! Зараз мало хто пам’ятає, що саме з його ініціативи збудоване нинішнє приміщення, де розташувалося управління агропромислового розвитку та інші організації. А ще ж були санаторій-профілакторій, біофабрика, житловий будинок для спеціалістів… І звісно ж, постійні успіхи у галузі сільського господарства.
Не можу не згадати і Василя Михайловича Кавуна, який на небувалу висоту підняв Шляхову, відтак Бершадщина запрограмувала для себе той високий рівень, який підтримувався всі наступні роки. Тож і я, коли очолив район, намагався не опускати планку.
Добре слово варто сказати і про Олександра Григоровича Красиленка. Хто б що не говорив про нього, а свого часу він перебудував торгівлю в районі. Згадайте, скільки торговельних центрів при ньому було споруджено в селах району.
Із сучасних керівників відзначив би в першу чергу Івана Івановича Андрушка. Ви подивіться, скільки він робить для людей! Нікому не відмовляє, якщо в людини скрута, завдяки йому створено чимало робочих місць. Підприємство, яке очолює, постійно є лідером галузі. Хотілося б, щоб до таких людей прислухалися, вчилися в них, підтримували.
Мені приємно, що свого часу саме в нашому районі і в селі, що не було, як кажуть тепер, розкрученим, – Лісничому – був помічений Григорій Михайлович Заболотний, який має величезний досвід практичної роботи. І закономірно, що саме він очолює обласну раду.
А як не сказати про Анатолія Олександровича Павліченка, Миколу Федоровича Хливнюка, Людмилу Тарасівну Глушко… Щастило мені і на керівників обкому, які постійно підтримували, з якими чимало вдалося зробити для району.
– Іване Григоровичу, як відомо, ви людина діяльна, і навіть зараз, вже десять років перебуваючи на пенсії, ведете акт и в н и й с п о с і б ж и т т я , очолюєте агропромкомбінат, багато спілкуєтесь з людьми. Вас навіть якось незвично називати пенсіонером… – Коли мені виповнилося шістдесят, то пропонували ще продовжити державну службу. Але мені хотілося зайнятися більш практичною роботою. Тож узяв в оренду сімдесят гектарів поля. Зараз наш комбінат вирощує там зернові. Колектив невеликий, але люди працюють, одержують зарплату. Не можемо похвалитися високими прибутками та зарплатами, але для мене основне, що люди при ділі, що робота приносить задоволення. Бо сидіти дома – це не для мене. І я дивуюсь, як деякі колишні посадовці, вийшовши на пенсію, відходять від активного життя.
Мені ж постійно потрібно бути з людьми і серед людей.
До речі, саме через це люблю ходити на базар, частенько разом з внуком Ванею. І не стільки, щоб щось купити, а й для того, щоб спілкуватися з людьми. Радує, що більшість людей, з якими колись працював чи просто знайомий, не проходять мимо, залюбки зупиняються на кілька хвилин, щоб перемовитись словом. Але є й такі, які роблять вигляд, що не помітили, відвертаються… Та то вже їхня справа.
– Звичайно, не можу обійти в розмові і родину… – Не уявляю собі, щоб у сім’ї було щось не так. Родина в мене чудова. Дружина Тамара Олександрівна все життя працювала в школі, навіть і перебуваючи на пенсії.
Маємо дві дочки, два зяті – і всі лікарі. До речі, я свого часу казав їм: «Ви вибрали дуже важку і надзвичайно відповідальну професію. Тож не зважайте на будь-які труднощі, неухильно дотримуйтесь клятви Гіппократа, ніколи не допускайте того, щоб люди на вас ображалися.
Адже вони доручають вам найдорожче – здоров’я і життя». Радіємо і успіхам онуків. Тамара навчається на юридичному факультеті Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка.
А Іван закінчив школу, буде вступати до військового училища. Двоє меншеньких ще навчаються в школі.
– Любите читати?
– Без цього не уявляю собі життя. Чимало з того, що варто прочитати, підбирає мені дружина. А взагалі передплачуємо чимало періодики, серед якої у списку для обов’язкового прочитання на першому місці районна газета, «Вінниччина», «Голос України», «Урядовий кур’єр».
Постійно стежу за подіями у світі і в країні, не пропускаю нічого. До речі, мене, як і всіх нормальних людей, глибоко обурили події в Кіровоградській області. Це ж треба дійти до такого – жорстоко вбити невинну людину! І правильно зробив Президент, що негайно вжив заходів до тих, хто так чи інакше причетний до злочину. Тепер чекатимемо на висновки правоохоронних органів.
– А як з типовим заняттям пенсіонерів – риболовлею?
– Це не моє. А от полювання люблю, особливо взимку. Взагалі, прагну з якомога більшою користю використати вільний час. Адже раніше в мене його просто не було: робочий день починався о 7-ій годині, а то й раніше, коли їхав на ферми, спілкувався з людьми. А закінчувався о 10-11-ій вечора. Нині теж щастить на зустрічі, бо постійно в русі, серед людей.
Мені не байдуже, як і чим живе район. Як і раніше, мені приємно, коли чую про здобутки і бачу їх.
– Іване Григоровичу! Ми знаємо вас як людину доброзичливу і толерантну, яка має свою думку, іноді навіть відмінну від офіційної. Що б ви побажали нашим читачам – і тим, хто знає вас, і молодшим?
– Не знаю чому, але мені здається, що зараз нам не вистачає доброзичливості.
Агресивність до добра ніколи не приведе. Навпаки, як ти налаштований до людей, то вони так само будуть ставитися й до тебе. Отже, більше доброти, дружелюбності. А тим, хто зараз при владі, крім цього, порадив би більше прислухатися до людей, до їхніх запитів. І опиратися на людей, перейматися їхніми турботами. Якщо це робитимемо, то й по-іншому заживемо, незважаючи на всілякі кризи. Взагалі, все робити потрібно по совісті.
Звісно, це неповний виклад нашої розмови. Бо ж ще чимало залишилося у блокноті і на диктофоні. І ще не раз вмикатиму запис і прослуховуватиму сказане. Справді ж, є чого повчитися в людини, за плечима якої багатющий досвід діяльності на благо району. 7 липня Івану Григоровичу Павліченку виповнюється сімдесят років. Тож з нагоди славного ювілею бажаємо йому залишатися таким же невтомним та енергійним, хай ще багато літ приносить він радість і добро людям, і хай радують його діти та внуки. З роси і води вам!
Федір ШЕВЧУК.