Відомий письменник, публіцист Михайло Кольцов у головній газеті Радянського Союзу "Правда" 7 лютого 1936 року в статті "Особистий стіл", зокрема, писав (наводжу мовою оригіналу) "В Винницком лесном тресте уволили лесовода Демьяновича, как офицера царской армии. Повсюду знали Демьяновича как отличного и честного специалиста, всюду рады были бы иметь его. Но взяв в руки бумажку об увольнении, отскакивали от него, как от чумы. По сути же дела Демьянович был еще до мировой войны помощником лесничего. На войне в самом деле был поручиком, но уже в семнадцатом году, и затем восемнадцать лет подряд работал по лесному хозяйству, работал честно, хорошо. Вдобавок газета "Лесная промышленность" заклеймила Демьяновича в залихватской заметке... Понадобилось опять участие Советского контроля, чтобы Наркомлес набрался храбрости и дал Демьяновичу работу".
До речі, Комісію Радянського Контролю тоді очолювала Надія Костянтинівна Крупська. Якраз до неї звернувся Володимир Митрофанович Дем'янович, а вже вона попросила Михайла Кольцова захистити в "Правде" ні в чому не винну людину.
Але знав би наперед Володимир Митрофанович, чим обернеться для нього таке високе покровительство. Через три роки, коли відійде у вічність його заступниця, зроблять "ворогом народу" знаменитого публіциста, приїде «воронок» за Дем'яновичем. Ніхто не подивиться на заслуги, а сказане, що його захищав сам Кольцов у "Правде", підлиє масла у вогонь. Як потім розповідав Володимир Митрофанович, слідчий-енкаведист і це йому поставить у вину, бо ж, мовляв, як один "ворог народу" не заступиться за другого.
Забрали Дем'яновича "архангели" найстрашнішої у світі енкаведистської чортівні і направили замість раю у пекло, точніше у Темніківський виправно-трудовий табір НКВС з тавром учасника антирадянської націоналістичної організації, тобто "Польської організації військової". Чому такої, бо ж Дем'янович саме у Польщі навчався в лісовому інституті.
Пройшов чоловік всі кола пекла.
- Ти лісничий, то й будеш працювати у лісі, тільки не вирощувати його, а валити.
Після слідчої катівні, для людини, яка звикла плекати, як не раз він називав ліс, храм природи, яке то було чергове знущання.
Довелося мені зустрітися з Володимиром Митрофановичем в кінці 60-х, коли йому виповнилося вісімдесят. Вразив з першого погляду – це був інтелігент ще того дореволюційного гатунку. Кремезний, з бакенбардами, без однієї руки – залишив її навіки на тюремному лісоповалі. Дивувало, що людина від знущань, несправедливостей, постійного глуму покидьків у погонах, не обізлилася, не зміліла душею. Коли я про нього дав у районній газеті невеличку розповідь, Володимир Митрофанович не знав, як надякуватися.
І з тих пір ми заприятелювали, буваючи один у одного в гостях. Часто я в оселі Дем'яновича, де зараз у Літині автовокзал, зустрічав його щирого молодшого колегу і приятеля, лісника урочища "Дубина" Івана Бурлаку. Народився я там, де не було лісів, а тільки сади й посадки. Дуже цікаво було слухати Володимира Митрофановича. Він для мене, степовика, відкривав красоти отого храму природи. Лісівники, які пам'ятають його публікації, практичні знахідки, зможуть більше повідати про Дем'яновича як професіонала. Однак я пам'ятаю його як поета цього дива у нашій природі. Він міг так говорити про різних мурашок, птахів, звірків – оцих друзів лісу, що аж дух захоплювало. Між дубами, липами, соснами, ялинами, грабами він поводився, як у своїй хаті, де йому все миле, знайоме і де цьому багатству він господар і захисник.
Після звільнення з табору друзі хотіли забрати Дем'яновича в апарат Міністерства лісового господарства, адже у свій час він працював тут на високій посаді – заступника міністра. Але Володимир Митрофанович навідріз відмовився. Тоді сидіти в керівному кріслі і мати свою думку було небезпечно не тільки для репресованого. Та й на посаді лісничого Літинського лісництва принциповому Дем'яновичу було непереливки. Як свідчить Іван Федорович Бурлака, він хотів врятувати від винищення худобою колгоспний ліс у відомому селі Дяківцях (там народився Михайло Стельмах).
Для документального підтвердження того, що місцева худоба завдає насадженням непоправної шкоди, він зробив фотографію. За це його слухали на бюро, виконкомах. Місцеве партійне керівництво звинуватило в тому, що ці свідчення, як наклепи на передовий радянський лад і не менш передовий – колгоспний, він хотів передати для Бі-БІ-Сі. Працювати в Літинському лісництві стало неможливо, його перевели у Хмільницьке. І там він дочекався "хрущовської відлиги", реабілітації, звідти пішов на пенсію.
З великим задоволенням, буваючи в гостях у Дем'яновича, я бачив у нього розкішний гербарій. Торік під час розмови з керівником Літинського райагролісу Василем Андрійовичем Горобчуком дізнався, що гербарій до наших днів (а йому вже літ та й літ) зберегла Ніна Олексіївна Дем'янович, яка доглядала Володимира Митрофановича до останніх днів його життя і провела цього великого чоловіка і не менш великого страдника в останню дорогу.
Тепер гербарій зберігається в об'єднанні "Вінницяоблагроліс" і стане експонатом у майбутньому музеї лісової справи Вінниччини.
А пам'ять про нього бережуть діброви і гаї, які він садив навіть однією рукою, але з щирою душею і великою любов'ю до рідної землі.
Василь ПАЛАМАРЧУК.
(Спеціально для "Бершадського краю").
вранці -2…-4° 
