Корови, майже як і люди, різні між собою не тільки по масті, породі, але й по поведінці, старші – 4-5-м отелом ідуть неквапно і поважно, немовби люди середнього віку й достатку, а молоді, особливо первісточки, дорогою заграють до старших корів, а ті відмахуються від них, ніби від надоїдливих мух, і протягом всієї дороги до місця, де збирається череда з кількох вулиць, вже всі разом вирушають до пасовища. І так щоденно, протягом сезону, впродовж кількох останніх років. І вже потому, через певний проміжок часу, винесуть господині свіженько проціджене зі смаком різнотрав’я молоко в нових накритих (закритих) кришками відрах – хто одне, а хто і більше, поставлять на лавочці в холодочку. А вже коли зберуться всі, знову продовжать незакінчену розмову, яка розпочалася з першого дня здачі молока і продовжується цілий рік – це ціна на нього, яка, на їхню думку, враховуючи всі затрати і працю, сміхотворна.
А також про важку долю селянина і про те, як наживаються перекупники за їхній рахунок. Ось так, поплакавшись одна перед одною, що вже майже стало ритуалом, дочекавшись молоковоза і здавши молоко, розходяться по своїх домівках до наступного ранку, а тим часом знову повертаються в такий вже звичний для них ритм життя, в якому умовно розписано все похвилинно на цілу добу.
На мою думку, індійці правильно зробили, що визнали корову священною твариною.
Якщо Рим спасли гуси, то українське село, а можливо в цілому і націю, спасають корови.
Так, в страшну голодовку 1933-го саме в тих господарствах, де були корови, сім’ї убереглися від смерті. Свою велику роль відіграла корова, так і хочеться це слово писати з великої букви, і після війни, і в голодовку 1947 року. То були часи, коли корова була найціннішою за все, що на той час могло бути в господарстві і якщо вона гинула, то це була трагедія для сім’ї, її оплакували як члена родини.
В 1946-1947 роках коровами орали, сіяли, використовували як тяглову силу, запрягали в ярма. Молоко було основним продуктом харчування, його брали з собою в поле на роботу. Я особисто пам’ятаю вже як у 50-ті роки, коли вже було порівняно легше, для нашої сім’ї – а це батьки і шестеро дітей, корова була, як друга мати, а телятко, яке зимою забирали в хату, було ніби братик чи сестричка.
Корову ми утримували десь до початку 60-х років. Коли над селянами провели новий експеримент, а це було в часи правління М.С. Хрущова, який вирішив покращити умови селянина, забравши в нього корову і обмеживши розмір присадибної ділянки.
Однак в дійсності це було зроблено для того, щоб колгоспник ще більше став прив’язаним до колгоспу, і надалі працював, як в нас тоді говорили на «бугая» чи на «дядю».
Наш батько, як член правління колгоспу, здав нашу корову, і ми бігали на ферму і крадькома підгодовували її.
Були такі жителі села, які не здали корів, але їх утримувати було досить важко, їх випасали так, як водять собак на повідку. Землі в той період максимально розорювались, долини осушувались, з колгоспного поля їх вигонили.
Все виробництво молока і м’яса було покладено на колгоспи і радгоспи. За час існування колгоспів травоїдну корову зробили хлібоїдною.
На контролі було виробництво молока та його реалізація. Для працівників ферм були матеріальні, моральні стимули. На кожній фермі були будинки тваринника, душові, навіть кращим коровам на роги чіпляли червоні стрічки, а слабшим по надоях – сині. Всі районні служби мали обов’язково побувати на фермах. Це все було, тепер в минулому.
І ось настав новий етап у відношенні держави до села.
В більшості господарств ферми знищені, люди, які ще є в селі, знищені морально, ніким і нічим, ніяким законодавством не захищені, залишились один на один зі своїми проблемами. І от в цей період знову на виручку, ради спасіння селянина, йому прийшла наша корівка-годувальниця, яка допомагає виживати, є грошовим джерелом достатку.
Але це тільки теоретично, бо власник корови, навіть продавши від неї телятко в молочному віці і збільшивши продаж таким чином молока, залишається з копійками, а не з гривнями.
Тож постає питання: чи надовго в селян вистачить терпіння так важко нароблятися й не мати ніякого прибутку, і чи не почнуть вони масово збувати корів? Адже в основному їх утримують люди старшого покоління, щось не дуже я бачу в селі молодих, які утримують в господарстві корів. Та й взагалі сільське населення щороку зменшується. То чи не час прийняти радикальні зміни по відношенню до молокоздавачів, встановивши достойну ціну на молокопродукцію. Адже чомусь ціни на неї в магазинах не залежать від пори року і не зменшуються, а навпаки – зростають.
Микола РУДИК, громадський кореспондент.
с.
Михайлівка.
вранці -2…-4° 
