В 1950 році два тутешніх колгоспи злилися в один, а через 9 років його об'єднали з осіївським. Комплексним бригадиром ТОВ "Осіївське" останні п'ять років тут працює М.О. Кваша. В бригаді використовується 900 гектарів орендної землі, є механізований загін, всі поля обробляються, засіваються. Керівництво товариства робить все можливе, щоб допомогти людям і селу. Найбільше занепокоєння під час нашої розмови механізатори висловили з приводу того, що в столиці не цінять працю хлібороба. Адже виїхавши на заробітки і влаштувавшись у Києві охоронниками, дехто з села отримує набагато більше, ніж ті, хто вирощує хліб і годує ту ж столицю.
Сільські ставки хоч і в оренді, ловити рибу місцевим жителям вудкою в них дозволяється. Розповідають, що навіть Горпина Ісаківна Дяченко, яка 36 років відпрацювала дояркою, у свій час сама будувалася, виховувала дочку, вийшовши на пенсію, знаходить іноді розраду саме біля ставка з вудочкою.
Картоплю і овочі через торішню засуху багатьом жителям села доводиться купляти, але, щоб виживати, населення утримує чимало худоби, продає молоко, поросята. Буває, на джулинському базарі половина поросят саме з Малої Киріївки. Тутешні розрахунки досить прості: якщо, кажуть, утримувати парку поросят, то кабанця, вагою 80 кілограмів, різати ще рано, а льошку вже можна парувати. За три місяці кабанчик набере до 100-130 кілограмів і його вже можна буде зарізати або продати. Свиноматку ж, коли опороситься, залишають, а продавши поросята, вертають до половини її вартості. Тож свиноматки вигідні завжди.
Цікаво у Малій Киріївці висловлюються і щодо "року села", який минув. Тутешні дотепники вважають, що краще вже було назвати його "останнім роком села", бо виживати стало ще важче.
Зважаючи, що поряд ліс, проблем з паливом немає, його можна й заробити. А от з випасом худоби іноді виникають проблеми. Споконвіку випасали її в лісі, і від того не було нікому шкоди. Тепер забороняють, кажуть, там можуть рости рідкісні рослини, і що худоба перешкоджає розмноженню зайців. Чому ж споконвіку вона нікому не заважала і зайців було набагато більше?
Серед побажань, які висловлює тутешнє населення, молодь – щоб побільше було гарнооплачувальних робочих місць, змістовний відпочинок, щоб краще наповнювалася новими виданнями сільська бібліотека. Годилося б посилити й боротьбу з правопорушеннями підлітків, окремі з них з багатодітних сімей, яких у селі 8. Наприклад, яких тільки автографів не залишили збитники на криниці у самому центрі села. І всі знають чия то робота. Якби батьків зобов'язати привести її в порядок за власні кошти, то нічого подібного не повторилося б.
Непокоїть дорослих також сусідство зі школою торговельних закладів, де можна придбати та розпивати спиртне, і де школярі можуть надивитися всякого. Вселяє оптимізм у людей те, що в селі збудували гарну церкву – залишилися тільки оздоблювальні роботи.
Тут є і дороги, і працьовиті люди, як і все найнеобхідніше для проживання, а ще – чудова природа й повітря.
Негаразди населенням сприймаються, скажімо, як минулорічна засуха, з оптимізмом – не може ж так бути завжди. Однак об'єктивні причини, як і скрізь, беруть своє – тут чимало порожніх хат, а молодь виїздить.
Якихось надзвичайних проблем, як от у деяких селах, тут поки що немає, а коли і з'являються, то їх одразу ж намагаються вирішувати.
У ВИРІ ПОДІЙ
Хоч Марія Григорівна Липницька з 1968 по 2005 рік працювала завідуючою клубом у селі, односельчани кажуть, що справедливіше було б називати її головою села. Причому, сільський голова Осіївської територіальної громади В.М. Соколюк з цим погоджується. І не тільки тому, що, починаючи ще з 1967 року, її постійно обирали депутатом сільської ради, вона була і головою сільського комітету, і заступником сільського голови. Завоювати такий авторитет вдавалося не кожному з керівників. До неї, кажуть, в селі усі зверталися із своїми питаннями. Без Марії Григорівни, її участі, у Малій Киріївці не вирішувалася жодна з проблем. Хоч вона вже на заслуженому відпочинку, її досвід і практика виручають ще й тепер.
Як утримати, відродити бригадне село? Посилаючись на те, що зараз зовсім інше життя, М.Г. Липницька впевнено заявила:
– Нашим людям тільки давай роботу і відповідну заробітну плату, враз повернулися б усі в село. Адже де ще таке є? Центральні вулиці заасфальтовані, другорядні теж з твердим покриттям і зовсім мало ще потребують ремонту. Люди ж, працьовиті, вдячні. Наприклад, якщо в інших селах на суботники по благоустрою кладовищ підняти населення буває непросто, то у нас варто лише про це об'явити, і враз всі будуть там де потрібно.
ВОНА БУЛА 13-ю ДИТИНОЮ
Бабусю Катерину знають не тільки в М. Киріївці, навколишіх селах, а й за межами району, бо вона допомагає людям своїми нетрадиційними методами лікування. Найпереконливішим доказом цього є те, що до її обійстя ніколи не заростає стежка.
Її батько у свій час, за її словами, теж володів цим даром. Але як помирав, то казав, що передалися його здібності тільки їй – наймолодшій із тринадцятьох дітей. По чому саме це визначив, так і залишається таємницею.
– Тепер, – каже 86-річна Катерина Силівна, – вже і не завжди рада, коли до неї йдуть за поміччю. Бо більше, як на двох-трьох відвідувачів не вистачає сил.
Примовляє, вичитує, знову ж таки за її словами, від переляку, порчі, всіляких невдач. І цей перелік можна було б продовжувати. Причому, робить це вголос, як повчав колись батько, а згодом і батюшка. – Слухайте молитву, – наставляв кожного, – і Бог обов'язково допоможе. Але тут же висловлює припущення, що може бути щось і в її руках таке, що з кожним разом доводиться ніби віддавати кожній людині. Якщо деякий час не примовляє, руки починають дуже боліти.
У її розпорядженні ризи, як вона їх називає, які кладе на голови тим, кого доводиться вимовляти. Чимало ще цікавого можна побачити в її діях.
Бабуся пригадує, як колись працювала в ланці, як на фронті загинув її чоловік, і вона залишилася з дитиною. Довелося прийняти ще одного фронтовика, який повернувся з війни.
В нинішню пору вона зимує біля меншої дочки і зятя, які тут же, в селі. Варто було пожартувати щодо відносин із зятями чи дорослими дітьми, про що іноді складають анекдоти, вона тут же порадила, що в таких випадках першим годилося б схилити голови, примиритися саме старшому поколінню.
ШКОЛА НАУКИ І ЖИТТЯ
– Наше село хоч і невелике, та від більших ми нічим не відрізняємося, – серйозно заявила під час зустрічі директор школи Т.А. Сметанська.
І стосовно Малої Киріївки цей вислів досить влучний. Тут прекрасна школа І-ІІ ступенів, з усіма умовами для навчання, у якій 89 учнів. А першокласники, яких аж вісімнадцять, взагалі побили рекорд по їх кількості за останні десятиліття. Ліс, що поряд, чудові ставки і цілюще повітря ніколи не дадуть виродитися селу.
З одного боку не обділяє школу увагою місцеве ТОВ "Осіївське", очолюване Л.Т. Глушко, з іншого – допомагає сільський голова В.М. Соколюк. Тільки останнім часом, об'єднавши зусилля, викопали криницю, і тепер у школі є холодна й гаряча проточна вода. Створено непогані умови для харчування школярів. Вислів "Не все так погано у нашому домі" – саме про такий освітянський заклад, і його повторюють вчителі.
Всі випускники або продовжують навчання, або ж обов'язково працевлаштовані, це питання постійно на контролі.
У школі прекрасний гурток художньої самодіяльності, яким керує вчитель музики Володимир Григорович Кубко. Торік зайняли друге місце в районі у конкурсі серед агітбригад. Прекрасні зв'язки школи з сільським клубом, бібліотекою.
Словом, село хоч і невелике, школа тут щодня на видноті. Торік при підтримці місцевої влади посадили парк Слави. На жаль, через засуху в цьому році чимало дерев доведеться пересаджувати.
Учителів всього чотирнадцять, всі з вищою освітою, молоді. Успіхам цього колективу сприяє також і те, що Тетяна Анатоліївна, яка його очолює, згуртувала колектив, вміло спрямовує його діяльність на виконання поставлених завдань.
На знімку: (зліва направо) вчителі Т. П. Русавська, В.Л. Тищенко, В.П. Сулима, директор школи Т.А. Сметанська, О.Н. Солтановська, заступник директора Л.І. Білодід, В.І. Мотрученко.
ОКРАСА СЕЛА
Це – про сільський клуб, збудований сільгосптовариством. Завідуючою у ньому після навчання в Тульчинському культосвітньому училищі працює Валентина Василівна Дудник. Завбібліотекою, яка розміщена в цьому ж приміщенні, Марія Федорівна Склярук. Про її ставлення до обов'язків почули найкращі відгуки.
Проблеми їм доводиться долати як і всім, але в клубі діє і дискотека, і гуртки. Щоб зберегти пам'ять про культуру села, з ініціативи Валентини Василівни організовано етнографічну кімнату. У ній встановлено ткацький верстат покійної Меланки Сметанської, є чимало інших предметів старовини. Вишиті рушники – то робота матері завідуючої клубом – Палажки Прокопівни Дудник. Визнаними вишивальницями у селі є також Катерина Федорівна Сисак, Галина Пантелеймонівна Ліщук. Євдокія Силійонівна Коритчук, Горпина Ісаківна Дяченко.
Велику роботу в сільському клубі проводить художній керівник Леся Сергіївна Тарчук. У художній самодіяльності зайняті біля чотирьох десятків школярів й дорослого населення. Визнаними солістами стали Василь Кубко, Віталій Мазур, Вадим Матушевський, Ріна Парахонич, Леся і Катя Тарчуки, Наталя Білодід і Віка Дяченко.
Магнітофон у клуб зуміли придбати за кошти, виручені від дискотек. Нині ж гуртківці понад усе мріють ще й про систему "Караоке" і вірять, що придбати її допоможе влада.
На знімку: (зліва направо) в етнографічній кімнаті сільського клубу його завідуюча В.В. Дудник і завідуюча бібліотекою М.Ф. Склярук.
ГОНЧАРІ
Мала Киріївка споконвіку славилася гончарами. Не випадково в етнографічній кімнаті сільського клубу, поряд з іншими експонатами, виставлено ще й гончарний круг, який подарувала Н.Д. Демченко. Він дістався її сім'ї у спадок від батька.
На сьогодні гончарством у селі займаються тільки одиниці – І.Я. Коритчук, І.П. Сисак, А.М. Білодід. І як вже тут не згадати Афанасія Афанасійовича Понька. Хоч, зважаючи на вік, працювати йому вже не під силу, але слава про нього відома й за межами району, його вироби можна побачити і в районному краєзнавчому музеї.
У свій час він, інвалід війни, учасник бойових дій – осколки у своєму тілі проніс через усе життя, 42 роки відпрацював механізатором. Промислом же, який у районі "охрестили" малокиріївським, зайнявся вже на пенсії. Коли саме це було, дідусь вже навіть не пам'ятає, тим більше неможливо підрахувати, скільки виробів вийшло
з-під його рук. Чого тільки варто було заготовити глину, яку з-під лісу іноді носили на плечах всією сім'єю. Але важка робота тільки здружила цю працьовиту сім'ю.
На знімку: (зліва направо) Настасія Понько – невістка, Катерина Онисівна – дружина і неззмінний помічник глави сім'ї, Афанасій Афанасійович, Ольга Сирота – дочка, Іван – син.
вранці -2…-4° 
