«… тільки від людського горіння очищаються душі, світ і подальше життя нащадків, на щастя і славу…» Василь Думанський – це неповторність, та зірка, що мерехтить, переливається барвами, а головне – хочеться до неї дотягтися та й «душа потребує вклонитися».
Війна увірвалась у його сприйняття спогадами людей, переглядом телепередач, із сторінок мудрих книжок. Люди піднялись із спогадів окривавлені, з пекучими ранами на тілі, в серці… Було болісно, що обеліски уже стільки років «студять вдовині та сирітські серця», що залишилися «прогалини в родинах», що на колосисті хліба падав град і «нищив ще не спечені весільні короваї».
Не весняні хурделиці оповили тіло солдатів, не літня спека обцілувала, не осіння симфонія заполонила… «То чорний дим війни заплівся їм у волосся і за довгі літа вибілився дощами, сонцем. Його ні водою вимити, ні гребінцем вичесати не можна, бо все пережите, добре й недобре, вкарбовується в людей навічно. А війна, велика чи мала, залишає надто глибокі карби і в серцях, і в народах, і на землі».
Наш земляк застерігає: «Думайте про це постійно, й очищайтеся од скверни, і не здіймайте гамору розбрату, якщо хочете зостатись на Святій десниці і почути голос істини, яка веде до Світла, Досконалості й Любові».
В.Думанському хочеться, щоб добро панувало скрізь, щоб ним заповнялося серце, як відро з водою, по вінця… Не байдужа доля ветеранів, ставлення до них, їхні стосунки, та зрештою ота байдужість, яка інколи точить душу, як іржа метал.
Наш земляк запитує: «Чому ви так?», а й справді – чому?
Адже байдужість «обтяжує душу».
… Ветеран чекає листівку від давніх друзів. «Наче кисню, не вистачало отих звичайних слів, які вміщуються на куцому прямокутнику розмальованого картону».
… Відрадно те, що герой новели «… пам’ятав усіх, пам’я - тав їхні дні народження, знав, кому і як живеться нині, тому й слова поздоровлень щоразу підшукував кожному окремо.
От і тепер відніс на пошту купку барвистих, щирих листівок».
А йому, «мовби за злою волею, не надійшло жодного привітання».
Буває ж так: на увагу – байдужість.
Розривається навпіл серце і лише одне й те саме запитання: Друзі, чому ви так?
І стукотить, рветься розпач, переплітаються спогади і знову ж: Невже справді забули, як спішили на допомогу одне одному?
Та замість відповіді, замість листів «… лише летіли й летіли пелюстки вишневого цвіту, вони білими цятками тихо опускалися на вологу землю і на сиву голову задуманого чоловіка».
… Невгасиме… Це те, що не гасне. А отже, вічне. Хто ж може вирвати з серця любов?
Ніякі технічні прогреси, час не владні справитися з нею.
Ще як з материнською!? Нічому непідвладна!
Приходять, минають, летять у спогади свята Перемог, із сонцем закочуються за обрій.
Лише вогні скромних меморіалів, що увічнюють подвиги, імена і славу односельців, що полягли у великій війні, мерехтять на сільських узвишшях.
«Ті неспокійні пломінці горять по всій країні і здаються старій Оксані залишками страхітливих пожеж, які жахливо лизали землі й народи, полишаючи чорні сліди» і залишають у житті людей невгасиме почуття. Тому наш земляк назвав новелу «Невгасиме».
Спогади, спогади, спогади… Як у фільмі: і розлука з чоловіком, і з сином, що пішли боронити свій край, окупація, меншенькі діти, вороги в мундирах, прислужники без мундирів … різні… «Як могла, оберігала, заступала …, та не заступити одною собою, коли з усіх боків злидні, голод, нещастя!».
Пережила, вистояла. Не зламалася й тоді, коли «тільки лист прийшов» із повідомленням про смерть чоловіка, а згодом сповістили, що син пропав безвісти.
Вірила, чекала. «І часто, зачиняючись на ніч, мовби забувала защебнути сінешні двері».
«Стояла на порозі, притуливши до себе натруджені беручкі руки, якими перероблено цілі гори всякої роботи. Цілі гори жіночої і чоловічої роботи, перемноженої на війну, – за її маленькими похиленими плечима!».
Правдолюбець устами ліричних героїв щирим серцем благає: – … люди, просімо Бога, щоб якомога довше не розлучав нас і, щоб була благословенною тільки та розлука, яка обіцяє зустріч» (новела «Звичайна надія»).
Місяці – це брості року. Із падолистами, сніговіями, морозами, відлигами, квітуваннями, спеками… А коли «настає червень із пломеніючими вишнями, всі ми шаркаємося об колючу, мов осколок, об гостру, мов наклепана коса, дату 1941 року. Тому що день 22 червня навіки застряг у тілі історії. І нам із ним жити та жити…».
В.Думанський звертає увагу читачів сьогоднішніх і майбутніх на червневу дату. Спонукає пам’ятати її («Коли настає червень»).
Мабуть, немає людини, яка б була байдужою до весняного розмаїття, пелюсткової хурделиці, якихось потаємних спогадів… «І знову бруньки вибухають цвітом. Знов усе живе славить сонце, і травень віє у душу відродженням, життям». Бо він, травень, цвітучий травень, дав можливість зробити відлік часу «від» і «до», хоча «хвиля болю котиться вже по нас…».
Серединський філософ зі щирістю говорить: «… душа потребує вклонитися всім, хто торував дороги… і власними грудьми відсував броньовану армаду.» Він стверджує: «… землі належить не попелитися, а родити хліб, щоб вічно він живив у людях силу та любов». І не тільки душа В.Думанського, а й наша (закликає до цього автор новели «Душа потребує вклонитися…») має пам’ятати про ті жахіття Великої Вітчизняної і у День Перемоги схилити голови «… перед бійцями, які полягли у жахливих битвах, перед тими, хто до смерті носив у собі осколки війни, і перед тими, хто носить їх ще й нині», бо «… лиш медалі сяють на піджаках, а залізо у тілі непокоїть і вдень, і вночі».
Автор закликає перейнятися співчуттям, «… щоб до душі докотилися громи війни і спонукали поклястися перед майбуттям не повторити пекла на землі».
… Війна – як і все, має свої правила, ціну, свої кольори… «Із багатьох спогадів фронтовиків про Другу світову війну глибоко ввійшов у душу ось цей: «Червоною від крові річкою пливе крижина, а на ній, міцно обнявши один одного, гинуть двоє поранених – наш і німецький солдати».
У крихітному уламочкові, в маленькій пилинці великого бойовища постає неприродна жорстока суть війни: завойовники і визволителі мимоволі опиняються на одній крижині… Сама назва новели «Про ціну не питали» засвідчує про те, що життя ціни немає. Безцінне, та й годі!
І якби по кожному убієнному бамкнув дзвін, то той дов - гий гул обійшов би всю земну кулю!
Філософ продовжує свою думку: – І хто має роздум та серце, безперечно відчув би тоді, що таке війна.
– Це страхіття йде за людьми, чорними ночами топче людські мрії, плюндрує життя.
Але В.Думанський вчить, стверджує, переконує, що «… мир надійніше берегти, а не відвойовувати, що крові належить текти жилами, а не річищами».
На життєвих берегах «буде добре життя, коли народи брататимуться, незважаючи ні на різні мови, ні на кордони, адже для священних порухів душі немає перепон».
Ми здавна знаємо, що є у життєвих законах вірність, добропорядність, відчуття обов’я зку перед родиною, Батьківщиною. Та й врештірешт перед собою, своїм «я». І в хвилини каяття, підсумків звертаємося до Біблії, до мудрості серединського філософа, бо, як говорить Василь Думанський: – … заради всього доброго треба спромогтися на прояв істинних людських чеснот – любові і терпіння, щирості й щедрості, уваги й поваги один до одного. Щоб м’якості, більше м’якості було в наших стосунках, бо інакше погинемо, і не стільки від безхліб’я, скільки від бездушшя».
А ще «… щоб жилося легко, піклуймося про своє сумління, біймося грішити – якщо не перед Богом, то хоч би перед собою. І підтримуймо одне одного у скрутну годину, аби потім не уникати споминів», «… щоб не зачах пагінець людяності».
Та й «окрім всього – різного, кожному з нас, мов хліб насущний, потрібно велике спільне – це мир і добробут народу, та ще аби доля не завдавала болю нашим душам».
Так, Василь Думанський подарований Бершадщині, Вінниччині, Україні, світові, як коштовний камінь, який переливається різними барвами, а час лише шліфує його різнобарв’я.
Світлана КОВАЛЬСЬКА, член Національної спілки журналістів України, вчителька, лауреат премії імені Василя Думанського, м. Бершадь.
вранці -2…-4° 
