Не святі горшки ліплять

За однією із версій тому, що не скрізь нібито є глина, придатна для настільки делікатної справи. В цьому ми також переконалися по приїзді у Малу Киріївку в літню пору.

Копають її іноді прямо в себе на городі. Тож залягає зовсім мілко від поверхні. Тому деякі городи копані-перекопані. Глина, глей, пісок, вода – от і все, що для цього потрібно.

Тож здавалося б, що там тієї роботи. Насправді ж ремесло це досить нелегке, тому в селі і залишилося лише три сім’ї, які зрідка ним займаються.
Можливо вже і вони кинули б цю справу, але за рахунок чого виживати, коли в селі для всіх не вистачає роботи.

Гончарна піч, яку називають горно, в одного з гончарів Івана (прізвища свого з певних міркувань він просив не називати в газеті), практично на подвір’ї, вимурувана в землі. Спеціалізується в основному він на виготовленні горщечків для вазонів, макітрів і коминів. Горщиків для приготування їжї, які тепер нібито з успіхом використовують у мікрохвильових печах, зізнався, не виготовляє. Якщо ж хтось все-таки замовить, на виручку приходить інший Іван – Кубко, який живе по сусідству.

За один раз у піч завантажується до трьохсот виробів.

Але може бути вона й більшою. Щоб їх випалити, потрібно спалити за годин десять не менше півтора складометра дров – добре, що хоч ліс недалеко. Припиняють випалювати, як правило, коли вироби починають біліти, але визначити, коли саме здатний лише майстер.

На виготовлення самого виробу, наприклад горщика чи макітри, йдуть лічені хвилини.

Однак дуже багато праці і часу потребують підготовчі роботи. Спочатку глину копають, потім замочують, місять, як правило, ногами і руками.
Тому робиться це у теплу пору року.

За гончарню, під час наших відвідин, служила старенька батьківська хата. Гончарний круг встановлено, звичайно, на найпочеснішому місці в одному з кутків у найбільшій кімнаті.

Здавалося б, цивілізація дійшла і в це село, тому дозволяє, аби привести його в дію електродвигуном. Однак гончарі ще і по сьогодні надають йому обертів ногами, які постійно тримають на масивному дерев’яному маховику.

Таким чином, гончар сидить, надаючи руками виробу, який обертається, відповідних форм і параметрів. А щоб витримати пропорції – ногами доводиться постійно рухати круг. Саме в такий спосіб легко регулюють необхідну швидкість обертання.

Щоб дно виробу було рівним – відрізають його від круга тонким натягнутим дротом.

Цікаво, що зняти готовий горщик чи макітру, щоб вони не зруйнувалися або ж не деформувалися, може тільки людина з практикою у цій справі. Не менш цікавим є і те, що руки гончарів постійно у мокрій глині, бо в рукавицях працювати нема як, а шкіра на них не тільки не тріскається, а навіть навпаки – на ній дуже швидко заживають всі подряпини – отаке собі глинолікування.

Чимало часу потрібно й для того, щоб висушити вироби перед випалюванням. Для цього доводиться навіть палити в хаті.

Таким чином, щоб повністю завантажити піч для випалювання, потрібно день-у-день працювати, починаючи із заготовки глини, приблизно місяць.

Щоб не возитися з настільки делікатним товаром по ринках, малокиріївські гончарі продають їх оптом бізнесменам-перекупникам.

Звичайно, по надто дешевших, як на ринку, цінах. Перекупники заробляють на цьому, як правило, більше, як ті, хто їх виготовляє.

У свій час жителі району мали змогу детальніше ознайомитися з гончарним ремеслом під час святкування Дня незалежності у райцентрі – тоді це вправно демонстував відомий у районі на ту пору гончар, теж з Малої Киріївки, Афанасій Афанасійович Понько. Нині, на жаль, роки вже не дозволяють майстрові братися за цю справу, хоч і неабияк сумує за нею. З його сім’ї займатися цим заробітком ніхто не хоче, хоч і навчилися.

Чи не загубиться це ремесло взагалі? – запитували в місцевих гончарів. Вони впевнені, що такого не станеться.

Рано чи пізно люди зрозуміють, що в основному посуд має бути, насамперед, екологічно чистим і недорогим.

А виготовлений з глини він якраз і є таким.

Павло КУШПЕЛА