Цукровий діабет був описаний в I ст. н. е.. римськими лікарями Цельсом і Аретом , які відзначали у деяких хворих рясне сечовиділення, надмірну спрагу і втрату ваги. У XVII ст. англійський лікар Томас Уілліс помітив, що у пацієнтів з такими симптомами сеча має солодкуватий смак. Пізніше, в XIX ст., було встановлено, що у тонкій кишці відбувається перетворення крохмалю в глюкозу, яка потім надходить з кровоносного русла в печінку, де і відкладається у формі глікогену (крахмалоподобної речовини, що складається із залишків молекул глюкози, з’єднаних в ланцюги).
У січні 1922 року нікому не відомий молодий канадський вчений Фредерік Бантінг вперше в історії врятував життя, зробивши ін’єкцію інсуліну 14-річному хлопчику, який страждав важкою ювенільною формою цукрового діабету. Замість того, щоб отримати патент на інсулін і згодом казково розбагатіти, Бантінг передає всі права Торонтському університету. В подальшому права на виробництво інсуліну перейшли до Канадської ради з медичних досліджень, і наприкінці 1922 року новий лікарський препарат з’явився на ринку.
Довгі століття люди не знали засобів для боротьби з цією хворобою, і діагноз «цукровий діабет» не залишав пацієнтові ніякої надії не тільки на одужання, але й на життя: без інсуліну - гормону, що забезпечує засвоєння тканинами глюкози, хворий організм існувати не може і приречений на повільне згасання.
Відкриття Фредеріка Бантінга і Джона Маклеода врятувало життя мільйонам. І хоча цукровий діабет і до цього дня невиліковний, завдяки інсуліну люди навчилися тримати цю хворобу під контролем.
Визнанням першого великого досягнення XX століття в галузі біохімії та медицини була Нобелівська премія, присуджена Бантінгу і Маклеоду в 1923 році.